Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 30

• Предыдущая
• 30/53
• Следующая

Цієї миті пані Ганка підозріливо подивилась на свого чоловіка, потім на мене. Та в мене є досвід. Коли стало тихо, я змінив вираз обличчя з грізного на дуже приязний.

— Мої любі,— озвався я, — нашу нараду відкрито. Тепер перерахую питання порядку денного. По-перше, з'ясування справи «Кольорових димарів», а також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту.

Фуньо підняв руку. Я надав йому слово.

— Якщо йдеться про талант, — промовив він, — то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так!

— А зараз, любий, — шепнула Танка, — ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло?

— Але ж, Ганнусю! — вигукнув Фуньо.

— Але ж, Фуню! — вереснув я. — Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові.

Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення.

На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис:

«Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!»

Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився.

Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці.

Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, — і нікому немає до цього діла. Легко сказати — нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою.

Але я не ходжу вниз головою, і мене дуже обходять дві речі. По-перше, те, що бабуся стоїть на триметровій драбині. По-друге, таємна нарада в моєму домі.

Магістрів переполох свідчив про те, що бабуся вже порається у вітальні, а це означає, що жінка вісімдесяти п'яти років вибралась па досить високу домашню драбину, щоб витерти пил з річних комплектів журналів «Діалог» і «Творчість», які лежать на найвищій книжковій полиці. Знову! Всього через три місяці! Я мовчав, бо, заплющивши очі, побачив бабусю на найвищому щаблі драбини, собак, які обнюхують усе, що тільки можна, — і в мене потемніло в очах: як застрахувати бабусю-альпіністку? Я німію від страху, а вона насвистує собі вальс Шопена!

До того ж, бабуся має одну особливу рису, яку я частково успадкував. А саме: лівим вухом вона чує в чотири рази краще, ніж правим, а правим чує цілком нормально. А якщо магістр зняв переполох, то це означає, що бабуся вже кілька хвилин стояла, повернувшись до нас лівим вухом, і чула кожне наше слово. Незважаючи ні на що, треба вживати якихось заходів. Незважаючи на родинні стосунки! Я простягнув руку до друкарської машинки, що стояла на жінчиному письмовому столі, й вистукав на ній одним пальцем (бо не люблю й не вмію інакше друкувати па машинці) таке:

Мою інформацію було сприйнято стримано. Тільки в Ярека й Марека весело блиснули двокольорові оченята. Зате в мене, мабуть, була така весела фізіономія, як у розбійника під шибеницею.

Ярек нахилився до Ганки і щось сказав пошепки. Фуньо враз значущо й ревниво закашляв, але Танка не звернула на нього уваги. За хвилину вона озвалася своїм звучним голосом, наче зовсім не розчула Фуня або навіть не помітила.

— Дорогий пане Єжи! Мене дивує одна річ. Справді, ще досить рано, й ми недавно поснідали. Однак уже час було б випити якоїсь кави або чаю. Чи ж не так?

Я саме повернувся лівим вухом у бік сусідньої кімнати, двері з якої вели до вітальні. За тими дверима я зненацька почув швидке деркотіння, так ніби хтось тягнув паличкою по паркані. Потім уже всі почули голосний стукіт, змішаний з гавканням Ренні й писком переляканої Массумі. Наступна секунда тяглась для мене майже сто годин. Але вже за мить залунав задиристий стукіт жіночих підборів. Ух! Я промовив уголос:

— Ух! Ще раз пощастило.

— Що «ще раз пощастило»? — спитав магістр. Я зітхнув.

— П'ять років тому лікарі заборонили бабусі спускатися з Каспрової вершини і навіть, що її особливо сердило, з Носаля й Губалувки[13]. Тоді вона образилась на лижви, на лікарів і на гори разом із альпінізмом. Переключилась на море. Плавав! І як плаває! Спробуйте виграти в неї чотириста метрів вільним стилем. Я вмію плавати, але не з жінками, тому що бабуся, дружина й дочка переганяють мене як хочуть і будь-яким стилем на дистанції до двохсот метрів. Після двохсот метрів я плаваю краще.

— Все це дуже мило й приємно, проте ми запитували: «Що, ще раз пощастило?» Може, бабуся влаштувала собі в вітальні плавальний басейн і плаває двісті метрів вільним стилем? — засміявся Фуньо голоском стоноги, яка курить марихуану.

Брати Кошмарик злегка посміхнулись, та, мабуть, не з приводу бабусі. Ганка засміялась разом із Фунем. Ми з магістром подивились один на одного. Мої півкулі зовсім притихли, в голові в магістра теж наче щось зупинилось. Ми обидва злегка почервоніли, злегка посиніли. Обидва наче трошки зіщулились. Зненацька всі замовкли.

Двері до вітальні розпахнулися. На порозі стала бабуся з холоднувато-ввічливим виразом обличчя, обабіч неї стояли собаки з ввічливо-розбійницькими мінами на своїх породистих мордах.

Зупинившись на порозі, бабуся так пильно подивилась, на нас, що всі ми замовкли. Потім вона швидкими, бадьорими кроками перейшла через мою кімнату до кімнати, де ми сиділи. Стукіт її черевичків супроводжувало тихе, але насправді грізне шурхотіння собачих кігтів по паркету.

Та ось вона підійшла ближче й, посміхаючись, ще раз дуже уважно оглянула нас, ніби хотіла почастувати наваром зілля для печінки. Ніхто не порушував тиші, тому що бабуся тільки посміхалась, зате собаки дуже красномовно зиркнули одне на одного. «Візьмемо їх на зуб?» — засопіла Массумі. «Поки що вдаваймо, наче нас тут немає», — пирхнув Решті. А мої мозкові півкулі мовчали, наче закляті.

— Миле товариство, — обізвалася нарешті бабуся. — Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто — чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині!

• Предыдущая
• 30/53
• Следующая