Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 24

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая

— Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.

— Цілком і повністю?

— І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?

— Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.

— Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.

— Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.

— Що саме?

— Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.

— Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина.

— Що ти розумієш?

— А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?

— Не помиляєшся.

З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.

Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.

— Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові — ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила.

— Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще?

— Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що.

— Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись.

— З магістром Діонізієм Вериигорою також?

— Авжеж.

— Я зроблю, що зможу. Але…

— Але ні за що не можеш поручитись?

— Ні,— відповів я натужно й хрипко. — Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим.

— Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович.

— З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! — зойкнув я. — Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний!

— Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це.

Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила:

— Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками.

Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра — температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так — або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,— нема де правди діти, — мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно.

Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, — однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями.

На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!

Я швидко заснув і прокинувся досить рано. А моя добра дружина, вже знаючи, чому мене так цікавить ранкова преса, ще до сьомої години принесла мені всі місцеві газети. Вже перша з них вплинула на мене краще, ніж ранкова кава. Пригадую, колись я мав справу з газетярством, тому знаю, що це означає, коли якесь повторюване повідомлення переноситься з «Міського відділу» на останній сторінці на другу сторінку! І якщо це повідомлення дістає власний заголовок, що впадає в очі! Який заголовок? Звичайно, «Кольорові димарі»: зміст майже той самий, що й вчора, але сторінка інша. Другу сторінку кожен читає уважно. А ось і замітка:

«Подібно до того, як позавчора, опівдні й опівночі, так і вчора, точно опівдні й точно опівночі, над димарями деяких краківських підприємств було помічено не ототожнене різнокольорове світіння. Дослідження цього явища триває, його проводять найвидатніші вчені. А серед громадськості дедалі більшою популярністю користується назва цього дивного явища: «Кольорові димарі». Кажуть, що один із молодих поетів разом з молодим композитором почали працювати над естрадним твором під назвою «Кольорові димарі». З цікавістю чекаємо на цей твір».

До восьмої години я встиг скупатись, поснідати й дістати зігрівальний компрес. Дзеркало я обійшов стороною.

О восьмій годині взяв до рук радіолюльку. Озвався Ярек. Я хотів весело привітатися з ним, але заскрипів, мов стара ворона.

— Що з вами? — злякався Ярек.

— Запалення голосових зв'язок.

— Вам не можна розмовляти.

— Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене.

— Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра?

— Звичайно. Привіт!

— Бувайте здорові.

Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах.

— Дитино моя, — сказала вона, — ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію?

І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая