Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 14

• Предыдущая
• 14/53
• Следующая

Я пробелькотів вибачення. Для мене теж було б найрозумніше спробувати заснути, відклавши цей четвертий проект до ранку на полицю й намагаючись не згадувати про нього вночі. Та я ще не все в ньому збагнув. Не все запам'ятав. Просто не міг так одразу розстатися з ним. Щоб нікому не заважати й нікого не будити, я погасив настільну лампу, вимкнув програвача, а сам вийшов на балкон. У мене там є невелика, але ясна лампа і зручна лава. Читаючи вдруге четвертий проект, я пересвідчився, що його варто було б прочитати ще втретє і вчетверте. Він на це заслуговував.

Небо зробилося перлисто-сірим, голосно заспівали ранні пташки, коли я повернувся до своєї кімнати й нарешті ліг спати.

Заснув я досить швидко, але спав дуже неспокійно. Кілька разів прокидався. Весь час мені щось снилося. В тих снах переплутувались брати Кошмарик, тітка Розалінда в чернечій сутані, магістр, який летів на «Нелоку», Марек і Ярек у піратському вбранні, з золотими сережками у вухах; згодом я бився на шпагах з якимсь чоловіком, він мав моє обличчя, вбраний був у мушкетерський мундир, і з носа в нього виходив вихлопний газ, наче із двоциліндрового мотора. Ще пізніше я пробував годувати золотих рибок, і це ніяк мені не вдавалось, бо акваріум був наповнений не водою, а жовто-зеленим димом, а ще через якийсь час я з магістром і братами Кошмарик затикав корком від пляшки з шампанським найвищий димар у Кракові, а той димар усе більше червонів від злості й надимався, надимався, аж укінці вистрілив корком у небо, і замість диму з нього вибухнув струмінь шампанського! Шампанське бризнуло мені в обличчя, і виявилося, що це не шампанське, а кілька крапель води, якою бризнула на мене дружина.

— Вибач, любий, — ніжно всміхнулась вона, — але ти став трохи занадто крикливим. Я могла простити тобі твої вигуки, коли довго й марно намагалася заснути. Пригадуєш: «Браво! Чудово! Сильна річ!» Я взяла це до відома й змирилась. Але коли ти зненацька почав говорити й кричати крізь сон уже над ранок, я не могла витерпіти. Ось послухай, ти вигукував, наприклад, таке: «Магістре, до бою!» Або: «Риби, рибки, бідолашні рибоньки!» Чи: «Пішли Кошмарик на ярмарок, продавали комусь оптичне збудження атомів!» Тоді я вже по-справжньому стривожилась. Що сталося з твоєю граматикою? Адже якщо пішли, то їх було двоє?

— Двоє,— підтвердив я, не дуже сам тямлячи, що говорю.

— В такому разі ти повинен був сказати, що пішли Кошмарніш або Кошмарикові. Звідки ти взяв «пішли Кошмарик»? Крім того, мені хотілося б знати, навіщо і за скільки вони продали комусь оптичне збудження атомів?

— Я не знаю навіщо.

— А за скільки продали, теж не знаєш?

— Теж не знаю.

— Може, ти принаймні знаєш, скільки їх було?

— Це я знаю. Їх було двоє. Як разом, так і окремо.

Нарешті я трохи отямився. Вдав, що позіхаю, потім подивився на дружину тим надзвичайно байдужим поглядом, який, на жаль, вся родина вже розшифрувала й назвала «риб'ячим оком».

Дружина перестала посміхатись.

— Дивишся на мене своїм «риб'ячим оком»? Дуже мило з твого боку. Але повтори мені все-таки для певності: чому Кошмарик один, коли вони пішли вдвох і вдвох продали оптичне збудження атомів? Це таємниця?

— Цього я не скажу. — В голові у мене було порожньо, хоч ліва й права мозкові півкулі старанно й тихенько зближались.

— Чого, любий, не скажеш?

— Не скажу, що це таємниця.

— А що ти скажеш?

— Що це такий особливий випадок, — зненацька почали мені підказувати мої шановні мозкові півкулі,— коли множина своєрідно уподібнюється однині.

— Ага, — дружина стримано посміхнулась. — А хіба існують випадки, коли однину можна розділити?

— Мабуть… мабуть, так.

Кристина підвелася, збираючись іти з дому. Вона була в світлому костюмі і з сумкою через плече. Було видно, що вона вже поспішає до клініки, проте хоче ще раз добре придивитись до мене, перевірити мій розумовий стан. Вона вийняла з сумки гаманця, з гаманця — банкноту в тисячу злотих, широко всміхнулася й подала її мені.

— Може, спробуєш розділити її?

— На жаль, ні,— покірно відповів я.

— Не спробуєш?

— Не можу.

— А чому?

— А тому, — відповів я з притиском, — що це був би злочин, рівноцінний виготовленню фальшивих грошей.

Дружина закліпала очима й мовчки сховала банкноту в гаманець, а гаманець — у сумку.

— Ти маєш рацію. Скажи мені ще тільки, чому ти кричав: «Ловіть цього димаря! Давайте сюди цього корка!»

Я поблажливо всміхнувся.

— Це звичайна річ, люба. Просто я хотів заткнути димаря.

— Якого димаря?

— Великого заводського димаря.

— Зажди, зажди! Ану, повтори ще раз. Ти справді хотів заткнути заводського димаря великим корком?

— Хотів. Корком від пляшки з шампанським.

— І що ж? Тобі вдалося це зробити?

— Вдалось, але ненадовго.

— Чому?

— Бо корок вистрілив, а в димарі замість диму було шампанське.

— Ага! Отже, ти кажеш, що в заводському димарі замість диму було шампанське?

— Кажу, — повторив я рішуче й гордо.

Дружина замовкла. Вона пильно, стурбовано придивлялась до мене. Потім узяла з домашньої аптечки слоїчок з різноколірними таблетками, дві з них поклала на столик біля дивана й притулила мені до лоба долоню. В її світлих очах я помітив тривогу.

— Я мушу йти до клініки. Вже й так запізнююсь. Дуже прошу тебе, поснідай, прийми ці таблетки і обов'язково спробуй ще задрімати. Ти ніби трохи перевтомлений. Може, навіть відключений. Тобі не здається?

— Здається, хоч, власне кажучи, не здається, тому що той димар, тобто той корок, а точніше, те шампанське… Тьху! — розізлився я. — Я верзу дурниці, але це не перевтома, а скоріше неперевтома… Тьху!

— Що ти кажеш, любий?! І чому так плюєшся?

— Ох! Тому що… просто… забалакався, та й годі!

— Гаразд. Я мушу йти. А ти зроби те, про що я просила.

— Я? — В голові в мене було зовсім порожньо, однак я спромігся помітити дві таблетки на столику біля дивана, і до мене повернулася пам'ять. — Зроблю! Поснідаю, проковтну таблетки й спробую ще задрімати.

— Коли прокинешся, зателефонуй до мене, обов'язково! — сказала дружина вже від дверей. Я почув тихеньке дзенькання ключів, двері замкнуто. Я був у квартирі сам.

Здебільшого я дуже старанно дотримуюсь усіх — не тільки пов'язаних зі станом здоров'я — вказівок моєї дружини. Проте цього разу мені зовсім не були в голові будь-які порошки чи таблетки. Обидві таблетки, що їх дала мені дружина, я поклав назад до аптечки. А сам десять хвилин робив гімнастику в південно-американському ритмі (це скоріше танок, аніж гімнастика). Потім прийняв гарячий і холодний душ, поснідав і пробіг до кіоска по газети. Хоча сьогодні не мав ні часу, ні бажання уважно читати пресу.

Чому? Просто мене мучила нестерпна цікавість. Лише побоювання, аби те, що я прочитав учора, сьогодні не видалося мені менш захопливим, стримувало моє бажання розгорнути папку братів Кошмарик.

Буває, іноді хтось чи щось (людина, вірш, розмова) здається ввечері цікавим, розумним або навіть чудовим. А наступного дня різке, яскраве денне світло робить усе зовсім іншим, позбавляє його вечірніх ілюзій.

Як-то воно буде сьогодні? Я вирішив будь-що дотриматись учорашньої черговості. Ще раз послідовно перечитати проекти від першого до четвертого. Не дуже поспішаючи. Уважно й зосереджено. Більше того, я вирішив бути недовірливим і не дати себе обдурити.

Серце в мене калатало від хвилювання, коли я почав читати четвертий проект. Перший раз я пробіг його очима хвилин за п'ятнадцять, кілька разів по-дурному пирхаючи від сміху. Читаючи вдруге, став робити виписки.

Коли перечитував утретє, то радів і втішався. Дочитавши до кінця, я встав і підійшов до дзеркала. На мене дивився добре знайомий чоловік із трохи занадто витріщеними очима.

• Предыдущая
• 14/53
• Следующая