Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 10

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая

— У тебе монополія на гарні дотепи?

— Ближче до теми, — перебив я. Ярек ввічливо кивнув головою.

— Це скорочена назва: нерозпізнаний літаючий об'єкт. Тобто «Нело».

До неї ми додали літеру «К», від «Кошмарик». Отже, повна назва звучить так: «Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик».

Цього було вже мені досить. Я зупинився. Став так, щоб бачити перед собою обох братів. Мене знову охопила злість, що я чогось не розумію і щось перевершує мої сподівання.

— Шановні генії! — сказав я. — Незрівнянні й чудові брати Кошмарик! Вас двоє, а я один. Я старший від вас, більше стомлений і маю зайву вагу. Проте ви хочете поглузувати з мене, запевнити, що виробляєте літаючі блюдця фірми Кошмарик? Обережно, бо я вас битиму.

Ярек і Марек засміялись.

— Пане Єжи! По-перше, ніяких бійок. Магістр, до речі, є оборонним автоматом і за десять секунд міг би відлупцювати вас. Але навіщо? Ніхто не збирається робити з вас посміховисько, і ніхто не виробляє літаючих блюдець.

— То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси?

— Будь ласка, — Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. — Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи.

Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме — дружба з першого погляду! Дружба між ними і мною, між стомленим літнім чоловіком і двома чотирнадцятирічними хлопчаками, між чоловіком, який пише (багато років і не без певних зусиль), і «фірмою» всебічно геніальних братів Кошмарик.

Власне, тому я зовсім не здивувався, побачивши над кронами дерев типовий нерозпізнаний літаючий об'єкт, — літаючу тарілку діаметром близько двох метрів, яка кольором трошки скидалась на ясну хмарку в чистому небі. Вона поволі, плавно опускалась на середину галявини, якраз на парашутистський ковпак магістра Вернигори, але за три дециметри від того ковпака спинилась. Випустила з себе чотири телескопні ноги й сіла на траву. Магістр під її прикриттям знову змінив убрання на куховарський ковпак, білий кітель і білі пантофлі. Марек розставив крісла, а «Нелок» розсунув свою верхню кришку. Магістр одним стрибком опинився на поверхні літаючої тарілки, точніше, столу, і почав із різних припасів готувати сніданок. Отже…

Ні. Пробачте, будь ласка, але час біжить так швидко, що я не можу розповідати про той другий сніданок, який можна було б назвати справжнім бенкетом для справжніх вимогливих гурманів. Я не вимогливий. Тільки побоююсь, що під час того лісового сніданку на траві моя зайва вага помітно збільшилась. Тому краще змінити тему розмови. Точніше, повернутися до головних справ.

Власне кажучи, я вже досить багато дізнався про можливості й здібності братів Кошмарик і з певним довір'ям міг прийняти запрошення співробітничати з ними. Що мені ще в усьому цьому сподобалось? Коли ми почали снідати, Ярек сказав, що батьки не згодилися, щоб їхні геніальні нащадки не ходили до школи. Від дитячого садка вони їх поблажливо звільнили. Але потім треба було день за днем, рік за роком висиджувати всі класи. Братики опрацьовували вже програми університету й політехнічного інституту, а на уроці арифметики вчителька запитувала: «Чому дорівнює сімнадцять додати дев'ятнадцять?» Тоді більш слабий в математиці Ярек розважався тим, що підносив ці обидва числа до третього, п'ятого і сьомого ступеня, а більш сильний у математиці Марен розмірковував над окремими проблемами з загальної теорії чисел. Більше того, з першого класу неповної середньої школи й до сьогоднішнього дня брати К. — на вимогу батьків — поводилися дуже стримано. В основному вони вчилися на скромні четвірки, а не на п'ятірки, що зрештою іноді бувало для них важче, ніж розв'язати якусь найскладнішу проблему з фізики чи з біології. Так само важко, як, скажімо, примушувати антилопу, щоб у перегонах на одну милю зі слимаком вона програла. А якщо вже обігнала, то лише на крок.

Магістр, слухаючи такі болісні зізнання, дуже втішався й зовсім цього не приховував. Часом він поводився майже непристойно, а обоє хлопців ставились до нього надзвичайно терпляче. Марен разів зо два сердито блиснув очима, але Ярек одразу розрядив обстановку. Я вирішив дізнатися, в чому справа. Оця терплячість, справжня терплячість і справжня скромність фірми «Брати Кошмарик» все ще були для мене своєрідною загадкою. А ми ж усі троє поставили собі завдання — якнайшвидше і якнайкраще пізнати один одного. Я вже пересвідчився, що вони знають про мене чимало. Напевно, багато прочитали з того, що я написав. Байдуже, чи сподобалося воно їм, чи ні. Важливо інше: той, хто пише книжки, пише собі й пише про себе. Уважний читач збагне цю правду, хоч би як автор намагався її приховати. Я про них теж уже багато знав. Мабуть, більше, ніж вони гадали. В мене лишилося тільки одне важливе запитання, яке я хотів їм поставити, але не руба.

Сніданок закінчився. Магістр частував мене надзвичайно смачним морозивом. У кронах беріз і вільх уперше того дня зашумів прохолодний повів вітру.

— Магістре, — сказав я, — ви на диво відважна особа. Він кивнув головою.

— Авжеж!

— Проте ви буваєте й нахабним.

— Ви так вважаєте?

— Я це бачу.

— Гм, — замислився магістр. — Напевно, ви не помиляєтесь. Я часом нахабно пристосовуюсь до обставин.

— А чому ви буваєте нахабним і в ставленні до шановних і поштивих братів Кошмарик?

— Ха-ха-ха! — засміявся він оперним басом. — У цьому вони самі винні. Я за це не відповідаю. Саме так вони мене запрограмували. Навіщо? А для того, щоб їм не паморочилося в голові.

Я звернувся до Марека і Ярека.

— Що ви на це скажете?

Марек засміявся і махнув рукою. Ярек теж засміявся, та одразу споважнів.

— З чого почати? — подумав він уголос. Марек помітно роздратувався.

— Якщо для тебе неважко, почни з початку.

— З початку нашої ери? Чи з пульсуючої теорії виникнення всесвіту?

Марек звернувся до мене:

— Ви маєте можливість спостерігати, як поводиться геній, вдаючи з себе кретина.

Ярек так зиркнув на брата й на усміхненого магістра, що зненацька запала глибока тиша.

— Не прикидайтесь наївними, любі мої,— пошепки сказав він. — Як відомо, кожна справа починається з чогось такого, що сталося раніше, тобто має свій початок. Наприклад, тітка Розалінда пішла в монастир, бо Ейнштейн відкрив теорію відносності. А Ейнштейн відкрив теорію відносності тому, що його мати вийшла заміж за пана Ейнштейна, замість того щоб піти в монастир.

— Ще трохи про Ейнштейна, — пробурмотів магістр, — і я теж піду в монастир.

— Дуже цікавий намір, — підтвердив я.

У Марека ввірвався терпець.

— Початок — не початок. Не мудруй. Почни з шостого класу й нашого бунту.

— Гаразд, любий братику. Отож, пане Єжи, сталося так: дізнавшися з газет і передач по радіо, що в більш ніж десяти країнах навчаються в університетах, головним чином на математичному й фізичному факультетах, наші ровесники і навіть молодші від нас генії, ми почали їм заздрити. Підняли бунт на нашому сімейному кораблі. Батько намагався нам розтлумачити, що ми в кращому становищі, бо можемо вивчати вдома, що нам подобається і як нам подобається. А ми в одну душу: ні й ні! П'ятирічний кореєць студіює математику в університеті в Сеулі, одинадцятирічний хлопець закінчує фізичний факультет в Ульяновську, дев'ятирічний закінчив хімічний факультет у Нансі… А ми що?

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая