Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 7

• Предыдущая
• 7/37
• Следующая

— Тим краще, що ви знаєте його. До Ван ден Ройтера не так легко потрапити. Він справді має власну контору в центрі міста, а мешкає в справжньому палаці в розкішному районі столиці. Вхід туди охороняє цілий штаб службовців і особистих секретарок. Аби потрапити до нього, треба багато часу і терпіння.

— Гадаю, мені вдасться потрапити до нього досить швидко, — мовив Міллер недбалим тоном. — Чи він і досі цікавиться яхтами?

— Хіба він був колись яхтсменом? Я ніколи не чув про це.

— Пригадую, під час нашої випадкової зустрічі ми розмовляли саме про яхти. Мабуть, це може послужити приводом до зустрічі з вашим промисловим магнатом.

— Обов'язково зустріньтеся з ним, бо від цієї людини залежить дуже багато.

Наступного ранку Антон, Міллер зателефонував до контори Ван ден Ройтера, але жіночий голос сухо відповів, що директор сьогодні дуже зайнятий і нікого не приймає, а завтра, можливо, взагалі виїде з Кейптауна. Секретарка запропонувала йому зустрітися з одним із заступників.

— На жаль, я мушу порозмовляти з паном Ван ден Ройтером особисто, — пояснив швейцарець. — Якщо він аж так зайнятий на роботі, то я радо відвідаю його вдома. Прошу переказати, що його хоче бачити товариш з корабля «Чайка півдня». Цього досить. Я зателефоную до вас о першій годині, аби довідатися, коли пан Ройтер зможе прийняти мене. Дякую, — сказав швейцарець і поклав трубку.

О першій годині та сама секретарка поінформувала:

— Директор чекатиме на вас удома о шостій годині.

Точно о тій порі слуга завів швейцарця в елегантно умебльований кабінет. З-за столу підвівся лисуватий чоловік з надміру великим носом. Незважаючи на жаркий день, Ван ден Ройтер був одягнений у темний костюм і світло-сіру краватку. У відповідь на уклін гостя він ледь схилив голову і, не подаючи руки, показав швейцарцеві на крісло перед собою.

— Ви хотіли зустрітися зі мною? З якою метою? Я не пригадую, чи ми знайомі.

— Стара історія! — засміявся Антон Міллер, зручно вмощуючись у кріслі. — Іще з часів чудової яхти «Чайка півдня». Адже так називалася вона тоді. А нині ще плаває? Я приїхав до Кейптауна, і, мабуть, нема нічого дивного, що захотілось відвідати давнього товариша.

— Це шантаж, пане Міллер?

— Я ніколи не займався подібними дурницями.

— Щось не пригадую ні вас, ні вашого прізвища.

— Адже люди міняють одяг. Інколи доводиться міняти й прізвище. Спробую нагадати вам. Це було 1970 року в Нігерії напередодні падіння останнього пункту опору Республіки Біафра — міста Енугу. Порт-Харкот уже був здобутий військами генерала Гонована. Лише на кордоні з Камеруном лишалася вузенька смужка пляжу. Була темна ніч. «Чайка півдня» підпливла якнайближче до берега. Вдалині виднілися вогні посланих навздогін катерів генерала Тонована. Тієї ночі ми підпливли на двох човнах до вашої яхти. Ви стояли, спершись на борт, а я був поруч, але в човні. Негри похапцем перевантажували скрині зі зброєю. То був останній транспорт для захисту аеропорту, з якого полковник Оботе та його штаб могли вилетіти до тих, хто організував відокремлення племені ібів. Коли все перевантажили, я віддав вам портфель з грішми. Не було часу їх рахувати, бо катери Гонована шугали зовсім близько. А я міг би заплатити вам не доларами — вистачило б однієї кулі. Адже зброю я тримав у руці.

— Я також тримав палець на спусковому гачку, — посміхнувся Ван ден Ройтер, — і не відомо, хто був би першим. Зрештою, коли б я вистрелив одразу, то не треба було б перевантажувати з яхти важкі скрині, на які покупець завжди знайдеться.

— Однак ми обидва — джентльмени і тому зараз сидимо разом. Правду кажучи, я тоді дуже сумнівався, чи пощастить вам утекти. Адже посланці Тонована були вже на відстані пострілу. Пригадую, як по вас стріляли, коли ви випливали у відкрите море.

— Яхта мала потужніший двигун, а негри дуже погано стріляли.

— Зараз вони це роблять значно краще. Я бачив їх у Родезії.

— А що ви робили потім у Нігерії?

— Я був дурний, не залишав полковника до самого кінця. Навіть довше, аніж до кінця, бо коли з Біафри стартували останні літаки, я разом зі жменькою вірних ібів ще охороняв аеропорт. Потім, голодний і брудний, два тижні продирався крізь джунглі в Камерун. Єдине, що я тоді заробив, це рубці на лівому стегні.

— Аж тепер я вас упізнаю. Чи то не ви, бува, герой історії в готелі «Інтерконтиненталь»?

— Так, я.

— І чим усе це скінчилося? Ви ж розумієте, що то справжнісінька провокація?

— Я це знав, відколи вони зайшли до мене в номер. Але в Кейптауні трохи нудно, тому я вирішив трохи розважитися. Закінчилося тим, що мене витурили з готелю.

— То вже свинство. Зараз я все владнаю, — Ван ден Ройтер простяг руку до телефонної трубки.

— Не треба. Я переїхав у готель на Рондебоші, і мені там добре.

— Як бажаєте. Чим вас почастувати?

Тепер Антон Міллер знав: він виграв. Цей промисловий магнат визнав його своїм. Може, ще не вважав за партнера у бізнесі, але за рівного собі.

— На яхті, пригадую, ми пили коньяк «Хеннессі», — серйозно відповів Міллер.

Ван ден Ройтер натис ґудзик дзвінка — у дверях показався слуга.

— Дві кави і пляшку «Хеннессі», — коротко наказав промисловець.

Коли кава і коньяк уже стояли на столі, він запитав:

— Що привело вас сюди?

— Бізнес. Всього-на-всього бізнес. На схилі літ став бізнесменом. Маю в Цюріху торговельну фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».

— Чим займається ваша фірма?

— Усім. Реалізуємо навіть неможливі справи, творимо чудеса.

— А в Кейптауні?

— Я приїхав з деякими пропозиціями. Але то так, про людське око. Насправді ж я шукаю якоїсь доброї справи.

— Якої?

Міллер знав, що з колишнім гендлярем зброї можна бути щирим, тому спокійно пояснив:

— Може, нафта. А може, те саме, що в Нігерії, але на іншому рівні і в іншому напрямку. Може, якісь радіоактивні речовини. Я не знаю вашого ринку, не знаю ваших потреб.

— Нічого з того, що ви назвали. З нафтою у нас справді було сутужно. Але тепер через канали ми маємо її скільки завгодно. Урану ж маємо навіть забагато. Зрештою, ми — миролюбна держава і прагнемо лиш одного: аби нас ніхто не чіпав. Зброю ми також робимо самі й навіть експортуємо її.

— Африканським країнам?

— Кожному, хто добре заплатить. Ми хочемо мати добрі стосунки з негритянськими державами, можемо навіть допомагати їм, але за умови, що вони не втручатимуться в наші внутрішні справи і дадуть спокій нашим чорношкірим.

— А що б ви запропонували?

Ван ден Ройтер розмірковував або вдавав, що розмірковує.

— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.

— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».

— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.

— Вольфрам? — перепитав Міллер.

— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.

Антон Міллер мав добру пам'ять, яка, мов комп'ютер, у разі потреби видавала потрібну інформацію. Він умить пригадав, що вольфрам — це сірий метал, який має найвищу температуру плавлення: десь понад три тисячі градусів. Окрім того, навіть незначна домішка вольфраму надає сталі жаростійкості. Без вольфраму не можна виробляти танки й гармати, ракети й атомні бомби. Атомні реактори також повинні мати вольфрамовий захист. Найбільші у світі поклади вольфрамової руди — в Бразілії та в Радянському Союзі. Незначну кількість цього металу добувають також в Японії, Мексіці, США і ще в кількох країнах. У капіталістичному світі монополія на цю сировину належить США, бо вони прибрали до рук мексиканські та бразільські родовища. З часів другої світової війни відомий факт, коли саме через нестачу вольфраму гітлерівцям загрожувала катастрофа. Врятували Гітлера японці, які, пропливши під водою три океани, трьома спеціально збудованими підводними човнами привезли вольфрам у Гамбург. Якби не вони, то фашистська військова машина перестала б працювати уже в 1943 році. Той японський вольфрам допоміг їй протриматись ще два роки — аж до капітуляції в Берліні.

• Предыдущая
• 7/37
• Следующая