Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 34

• Предыдущая
• 34/37
• Следующая

— І що ви думаєте робити?

— Чіпати Габона я не можу, але ми маємо ще двох пташок. Я вже послав телеграму в Цюріх. Завтра вранці вилечу в Роттердам разом зі своїм товаришем з Інтерполу. Сподіваюся, що голландського орла я застану в гнізді.

— Я не розумію, — втрутився другий інспектор — Пітер Піллоуз, — звідки цей Габон довідався, що ми лаштуємо засідку? Невже витік інформації зі штаб-квартири страхової компанії?

— Або зі Скотленд-Ярду, — відпарирував директор. — Про злочин ми відразу офіційно повідомили вас після розмови з Муджібаром Саттаром. Ще й передали вам один комплект його знімків.

— Від нас нічого не могло вийти, — обурився інспектор Гендон. — За своїх людей я можу поручитися, як за самого себе.

— Можу дати голову навідріз, — Пітер Піллоуз підтримав свого старшого по чину колегу.

— Наші працівники — непідкупні, — з гідністю потвердив директор страхової компанії.

Таємницю знав лише Ганс Ціммерман, але нікому не розповів її. Навіть своєму товаришеві — полковникові Аткінсу, який, стоячи на руїнах Вавілону, саме милувався воротами Іштар.

Коли інспектор Гаррі Гендон разом зі своїм товаришем з Інтерполу прибув у Роттердам, передусім він подався в управління голландської поліції. Там уже приготували дані про Арнонда Фока, які збирали не один рік. Компанія «Фоссілз трейдінг» безперестанку конфліктувала або з державними установами, або з клієнтами, які, щоб відібрати свої гроші, змушені були звертатися до суду. Здебільшого вони програвали справу. Митна служба також підозрювала шляхетного Фока в тому, що він займається контрабандою коштовного і напівкоштовного каміння. Але шлях від звинувачення в шахрайстві чи контрабанді до доказу вини буває інколи досить довгим. Так бувало і з керівником компанії «Фоссілз трейдінг». Він не лише вислизав, мов в'юн, із тенет правосуддя, але й міг погрожувати процесом за несправедливе звинувачення і відмовитися від такого процесу лише за кругленьку суму грошей.

Таким чином, голландські фахівці були настроєні песимістично. Оглянувши кольорові знімки Муджібара Саттара, вони похвалили страхову компанію за добру роботу, але порадили надто не поспішати з арештом голландського бізнесмена. Самі ж воліли не втручатись у цю справу.

— Ми були б дуже раді, — мовив заступник начальника поліції, — якби вам пощастило нарешті кинути за грати цього типа, але я в це не вірю. Які ви маєте свідчення проти нього?

— Він заплатив бразільцям за руду п'ятдесят один мільйон доларів. Особисто стежив за навантаженням руди і застрахував її потім у «Ллойді» на таку саму суму. У страховому полісі написано чітко: вантаж призначений для Японії. А на знімках видно, як руду розвантажують у Кейптауні, а згодом наповнюють трюми звичайним піском.

— Ми допоможемо вам, — запевнив представник голландської поліції, — але застерігаю од необдуманих кроків. Вам допомагатиме інспектор Зейфард. Він має ордер на арешт Арнонда Фока, але, гадаю, не скористається тим папірцем.

Керівник компанії «Фоссілз трейдінг» привітав представників влади так, ніби то були милі, давноочікувані гості. Він провів їх у свій кабінет і посадив у зручні м'які крісла біля круглого стола. Секретарка без нагадування принесла цілу колекцію пляшок, лід у срібній вазі, підсмажений мигдаль і сухі тістечка. Гостинний господар, незважаючи на заперечення прибулих, наповнив келихи золотавою рідиною із пляшки з магічним написом «V.S.O.P.»[6].

— Здається мені, — мовив Фок, смакуючи ароматний коньяк, — ви прийшли у справі того злодія Антона Міллера. Я з самого початку був переконаний, що цей контракт — якась велика махінація. Тому я був аж занадто обережний: майже два тижні сидів у гирлі Амазонки, де клімат гірший, аніж у пеклі. Мов пес на ланцюгу, я стежив за навантаженням цієї руди. Я боявся, що Міллер наплутає щось із тим вольфрамом, а потім подасть на мене й бразільців у суд про недотримання умов контракту. Сподіваюсь, той негідник уже сидить?

— Чому ви так кажете?

— Учорашня вечірня преса надрукувала повідомлення про аферу із затопленням корабля «Куретаке-Мару» і що Інтерпол та Скотленд-Ярд ведуть слідство. Тому я так зрадів, побачивши вас. Можливо, моя інформація допоможе викрити того шахрая. Я знаю інспектора Зейфарда, він — енергійна, працьовита людина і зможе вам допомогти.

Голландець у цей момент мав досить дурнуватий вигляд. Адже не часто трапляється, щоб авантюрист вихваляв працівника поліції. Така похвала завжди звучить двозначно.

— Я, звичайно, з повагою ставлюся до такої відомої організації, як Скотленд-Ярд, — запевняв Арнонд Фок. — Хто зна, коли б я не став бізнесменом, то чи не подався б в Інтерпол. У молоді роки я навіть мріяв про це.

— Давайте повернемось до нашої справи, — інспектор Зейфард намагався припинити потік похвал.

— Звичайно, звичайно, — погодився Фок. — Я розумію, що у зв'язку з цією аферою ви маєте дуже багато роботи. Можете розраховувати на мене. Можливо, пан інспектор не має дозволу, але я радо покажу свою фінансову документацію. Як завжди, мені нічого приховувати. Недарма цілий світ вважає голландців взірцем працьовитості й чесності в бізнесі. Я належу до типових голландців.

— За яких обставин ви зустрілися з Антоном Міллером?

— Це було минулого року в Стамбулі. Якщо я погляну в папери, то нагадаю точну дату, бо в мене все мусить бути в порядку. Цілком випадкова зустріч. Ми сказали один одному, хто чим займається, і, як то звичайно буває, обмінялися візитками. Через кілька тижнів пан Міллер звернувся до мене з цікавою пропозицією. Він шукав вольфрамову руду. Справа видавалась досить вигідною, тому я подався в Ріо-де-Жанейро для переговорів з місцевими бізнесменами. Міллер також прилетів у Бразілію.

— Для чого?

— Мабуть, для того, щоб усунути мене від цього контракту. Але це йому не вдалося, бо бразільці знають мене віддавна й вірили тільки мені.

— Пане Фок, — перебив його Зейфард, — ваша фірма належить до невеликих. А тут раптом ви купуєте товар на суму п'ятдесят один мільйон доларів. Звідки ви взяли такі гроші?

— Я їх зовсім не мав і ніде не брав. Я заплатив за руду кредитним листом, який отримав від Міллера. Бразільці, як я вже казав, не вірили тому швейцарцеві, бо, можливо, він уже колись пробував обдурити їх. Мені ж вони вірили. Тому власник копальні сказав, що може продати руду, але тільки моїй фірмі. Міллер зовсім їх не цікавив. Що було робити? Я взяв од фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» кредитний лист, купив руду й одразу відпродав цілий транспорт Міллерові.

— Задармо? Без ніякого заробітку?

— Цей негідник, звичайно, використав те, що сам я не міг купити руду й оперував його грішми. Він навіть відмовився виплатити мені комісійні, які б кожен отримав на такому контракті. Але я мусив погодитись, задовольнившись тим, що дали мені бразільці: звичайнісінькі два промілі від купівельної суми. Отих сто дві тисячі фігурують у моїй документації як прибуток з цієї «вольфрамової» операції.

Фок відчинив двері в сусідню кімнату й наказав секретарці:

— Попросіть пана Гоффа принести всю документацію щодо купівлі бразільської руди.

Бухгалтер, мабуть, чекав на виклик, бо зайшов одразу й почав спритно розкладати на столі документи: контракт з бразільською копальнею, акт про відкуплення руди фірмою «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт», а також квитки на літак, рахунки з готелів, копію розписки в отриманні ста двох тисяч доларів комісійного, а на зворотному боці — примітка бухгалтера, під яким номером фігурує ця сума в книзі прибутків. Геть уся документація контракту, як і повинно бути в солідній голландській фірмі.

— Відколи я вибрався з того амазонського краю, ще жодного разу не бачив Міллера і навіть не прагну цього, — мовив Фок. — Яз самого початку не дуже вірив йому.

— Проте заробили ви з ним непогано.

— Не я перший помітив, що гроші не пахнуть. У бізнесі треба керуватися розрахунком, а не почуттями. На щастя, я маю добрий нюх і, як ніколи, стежив за всім, тому Міллер не зміг обібрати мене до решти. Ось тільки заграбастав належне мені комісійне. По суті, дуже вигідний контракт не приніс мені аж такого великого прибутку.

• Предыдущая
• 34/37
• Следующая