Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 19
- Предыдущая
- 19/37
- Следующая
— Не менше, ніж у вас. Що мені буде потрібно, я куплю на місці.
— Якщо ви готові, можемо рушати. Автомобіль чекає біля готелю: їдемо на вокзал.
Подорожування найшвидшою в світі залізницею було таке ж нудне, як і переліт на літаку. В літаку нічого не видно, а тут усе так миготіло перед очима, що годі щось побачити.
В Кіото — короткий відпочинок у готелі, обід і ознайомлення з містом. Гід зі співучим ім'ям та прізвищем Юніші Мацусіта старанно виконувала свої обов'язки. Показувала іноземцеві численні храми, збудовані з почорнілого за віки дерева. Водночас Юніші розповідала Міллерові безліч найрізноманітніших, щоразу кривавіших, легенд, як, наприклад, про Гемона Ісікаву, славнозвісного бандита, котрого зварили в казані зі смолою, й відтоді спосіб купання в такому залізному посуді називається «Гемон-Буро». Він став героєм, бо ні разу не крикнув, а лише кепкував зі своїх катів.
Після кількох годин подорожі та після вечері з багатьох японських страв, які треба було їсти з допомогою паличок, швейцарець мріяв про відпочинок у своїй кімнаті, умебльованій наполовину по-європейському, наполовину по-японському. Там була циновка і низенькі столики, але була також тахта. Чим довше тривала вечеря, тим частіше згадував Антон зручну тахту.
Однак Міллерові так і не вдалося лягти одразу. Він попрощався з гідом перед дверима свого номера, проте через десять хвилин почув стукіт у двері. Коли відчинив їх, то побачив перед собою вдягнену в строкате кімоно Юніші, яка тримала якісь кухлики та скриньку.
— Зараз я покажу вам, як треба заварювати чай і частувати ним.
— Прошу, — голос Міллера не виказував особливого ентузіазму, проте Мацусіта не звертала на це уваги.
— Прошу зручно сісти на циновці, — наказала вона. — Туфлі належить зняти.
— Може, не з підігнутими ногами? — боронився швейцарець. — Більше п'ятнадцяти хвилин я не витримаю.
— Нехай буде так, як вам зручно, — японка сіла навпочіпки і розпочала церемонію заварювання чаю. Спочатку вона сполоснула окропом малий порцеляновий кухлик. Потім зі срібної скриньки всипала туди трохи зеленого чаю, залила окропом і накрила гаптованою серветкою. Коли через кілька хвилин чай настоявся, вона налила його в маленьку чашку й подала гостеві.
— Це дуже старий звичай, — пояснила Юніші. — Йому не менше восьмисот років. Колись чай міг заварювати лише господар, зараз це дозволяється також жінці — його дружині. Черговість подавання чаю присутнім чітко усталена. Спочатку отримує чашку найповажніший член родини, потім найпочесніший гість. Усі п'ють напій малими ковтками і вихваляють дім, в якому перебувають. Після першої чашки вся церемонія повторюється спочатку, цього разу вже можна розмовляти про мистецтво, живопис і поезію. І лише при питті наступних чашок можна розмовляти про політику й поточні справи.
— Це мусить довго тривати, — зауважив швейцарець, який, згідно зі звичаєм, лише змочував уста в гарячий запашний напій. — Ви, мабуть, витрачаєте багато часу на таке пиття чаю.
— Традиційним способом чай готується лише тоді, коли ніхто нікуди не поспішає, — пояснила Юніші Мацусіта. — Протягом дня цей напій п’ють кілька разів: і на роботі, і вдома. Але то зовсім інша річ. Церемонія заварювання чаю — не просто пиття, а майже релігійний обряд і водночас товариський ритуал.
— А чому ви не п'єте?
— Той, хто заварює чай, ніколи сам не п'є, бо його обов'язок — слугувати гостям.
— Навіть якщо гість один?
— Тим більше.
— Тоді дозвольте послугувати вам, — Міллер намагався якнайдокладніше повторити всі рухи дівчини, яка вже не стояла на колінах, а сіла, як це прийнято на Сході. Такий спосіб сидіння називають у Європі «по-турецькому».
— Як на рудоволосого, досить непогано виходить.
— Але ж я не рудий, — здивувався Міллер.
— Так у Японії називають усіх іноземців. Може, тому, що серед моряків адмірала Перрі, який відчинив для Японії двері в світ, багато було рудоволосих, і це викликало, ясна річ, сенсацію.
Міллер вирішив, що чай уже настоявся. Він налив у чашечку і подав дівчині.
— Дякую, пане Міллер.
Іще якийсь час Юніші розважала свого гостя розповідями про звичаї, пов'язані з питтям цього напою, а також про сорт чаю, бо це також має велике значення. Розмова затяглася, проте дівчина не збиралась виходити, ніби чекала на щось.
— Яке гарне кімоно, — зауважив Міллер, аби якось підтримати розмову. Він усе дужче прагнув випростатись на м'якій тахті, замість сидіти в досить незручній позі на рисовій циновці.
— Кожна японка має кілька кімоно. Мальовані ручним способом на справжньому шовку дуже дорогі. Є кімоно, які з покоління в покоління передаються в спадок. Моє, на жаль, фабричне, не ручної роботи.
— Це зручний одяг?
— Ми призвичаєні до нього з самого дитинства.
— Його, мабуть, тяжко надягнути без допомоги?
— Ми і цього навчаємось.
— Може, я б повчився здіймати його? — засміявся Міллер.
— О ні! — дівчина, здавалось, чекала подібної пропозиції. — Я це зроблю сама. У своєму номері. Я ще мушу скористатися ванною кімнатою і почистити зуби. А ви зачекайте на мене — я швидко повернуся.
Дівчина вийшла. Міллер і сам не знав, чи добре зробив. З одного боку, він був дуже стомлений, а з другого боку, вважав, що чоловік не повинен відмовляти жінці в такій незначній люб'язності. Навіть коли та жінка — японка з досить короткими ногами.
Незабаром дівчина прийшла знову, вдягнена вже у блакитний халат з великими червоними яблуками. Швиденько скинула його — під халатом не мала на собі нічого. Її тіло приємно гріло. Дівчина була досить освіченою в мистецтві кохання. Антон Міллер, хоч і пережив не одну пригоду, був зачарований гідом, приставленим до нього люб'язною фірмою «Саней метал термал інджінірінг».
У кульмінаційні моменти мила японка заплющувала очі й пристрасно шепотіла:
— Дякую, пане Міллер.
Втім, коли швейцарець запитав її, бо дівчина добре орієнтувалась у справах, заради яких він приїхав у країну, де сходить сонце, чи фірма має намір підписати контракт, Юніші Мацусіта схвильовано відповіла:
— «Саней» завжди робить те, що для нього потрібно. «Саней» — наші батько й мати. Щодня перед початком роботи ми всі співаємо гімн на честь «Саней». Кожен працівник мусить любити й шанувати «Саней» так само, як своїх предків. «Саней» робить усе найкраще для себе і для нас.
От і розмовляй з такою!
Наступного дня знову почалась біганина по місту. Дарма Міллер намагався відвідувати лише ресторани та чайні. Юніші Мацусіта щоразу вишукувала якийсь новий музей або історичний пам'ятник, котрий, перебуваючи в Кіото, конче треба побачити, щоб оцінити його неповторну красу. Проходячи повз магазин з жіночим одягом, швейцарець мало не силоміць затягнув дівчину туди і вибрав для неї кімоно. Вона протестувала, проте була дуже рада. Не кожна працівниця «Саней», хоч фірма є для своїх людей і батьком, і матір'ю, може дозволити собі купити такий гарний одяг. Міллер навіть здивувався, що кімоно таке дороге, воно ж не було ані давнім, ані розмальованим ручним способом — звичайна фабрична річ. Проте бізнесмен вважав, що на цьому не можна ощадити!
Увечері знову відбулась церемонія пиття чаю. Японка демонструвала нове кімоно. Швейцарець був у набагато кращій формі, ніж попереднього дня, і Юніші мала більше підстав шепотіти: «Дякую, пане Міллер». Навіть призналася, що жодного разу ще не була з європейцем… і що це так само приємно.
Далі шлях їхньої подорожі лежав через Нагасакі, де вони також мали заброньовані місця в готелі. Щоправда, це був один номер, зате подвійний. Мабуть, концерн «Саней метал термал інджінірінг», передбачаючи розвиток подій, не любив марно витрачати грошей. Але Антон Міллер, дотримуючись свого принципу нічому не дивуватися, навіть оком не змигнув.
У Нагасакі Юніші Мацусіта теж примушувала швейцарця оглядати місто. Історичних пам'яток тут було набагато менше, бо скинута американцями атомна бомба знищила більшу частину міста. Проте Міллер не жалкував — він волів роздивлятися сучасне обладнання в порту. Тут японці справді мали чим похвалитися. Величезні суховантажі з тоннажем понад сто тисяч розвантажувались або навантажувались протягом кількох годин.
- Предыдущая
- 19/37
- Следующая
