Выбери любимый жанр

Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 15


Изменить размер шрифта:

15

Але звідки трапилась їй ця добра нагода, хто в цій насиченій людьми вкладистій установі раптом потурбувався про неї, задумав зробити невеличку приємність дівчині, що почувала себе геть самотньою? Виявилось, що походження цієї радості, як і багатьох радостей та прикростей, було суто механічне: Марті, недосвідченій робітниці, були не дали спочатку повної ставки, коли переводили на посаду діловодки до статчастини, а тепер цю ставку їй нарешті призначено. Отже, це був просто безсторонній наслідок діяння вищої справедливості, втіленої в тарифно-цінувальному статуті, і дівчина, власне, могла б ще й скаргу заявити, чому ця справедливість об'явилась тільки через півроку її ретельної і відданної праці на дорученій посаді. Так сказала їй машиністка Ліна, що перша порадувала Марту новиною.

- Ну, я вітаю вас, - мовила Ліна наприкінці. - Коли б це раніше, то я б позаздрила, а тепер у мене з моїм Борисом спільна каса. Я від цього не програю!

- Ваш чоловік, певно, багато одержує? - спитала Марта, щоб зробити товаришці приємність.

- О, він одержує сто п'ятдесят! Але одержуватиме більше. Він же з вищою освітою, - згорда додала Ліна.

Під час обідньої перерви до Марти підійшов рахівник Ворожій.

- Так вас з прибавкою? - сказав він.

- Давно вже слід було дати, - сухо відповіла Марта,

- Давно, кажете? А знаєте, хто це, по-моєму, постарався за вас? - хитро спитав Ворожій.

- Тут нікому не треба було старатись.

- Ви думаєте, мадмуазель? А що коли це наш Безпалько? Ось побачите, коли він вам ще й надурочних не влаштує, так вечерком.

- Не плетіть дурниць, - суворо сказала дівчина,

- Марточко, побий мене бог об старий сапог, коли я не бачив один раз, як він отак скоса не глянув на ваші ніжки… ото, знаєте, коли ви на стільця стаєте папери з шафи діставати. Я теж, каюсь, грішу іноді.

- Ви все міряєте на свій аршин.

- А ви не носіть куцих спідничок, щоб спокуси не було!

«Який цинік», - обурено подумала Марта. Проте слова Ворожієві її вразили. Вона мимоволі кинула оком на Безпалька, що спокійно сидів коло свого столу й переглядав папери, попиваючи чай. «Невже він міг дивитися на мої ноги? - подумала вона. - Ні, це абсолютно не можливо! Занадто він… урочистий!» І незважаючи на «абсолютну неможливість», у неї все-таки лишився жартівливий сумнів.

Взявшись до роботи, вона пригадувала вчорашній вечір. «Льова, мабуть, ненормальний», - подумала дівчина. Бо хто нормальний був би безнадійно закоханий протягом двох років? Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому ж побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка». У всякому разі, хтось та був ненормальний: або всі ті, або Льова!

Цього питання вона остаточно розв'язати не змогла, та й рядки одноманітних цифер, які вона звіряла, чимало заважали їй. Але у вузеньких інтервалах між ними вона все-таки встигла просунути якусь власну думку чи принаймні добрий уривок її. П'ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, прочитала Марта підсумок і на мить здивовано спинилась: вона зовсім не могла пригадати, як виглядав той професор, що Льова до неї вчора приводив, П'ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, проказала вона ще раз, але не змогла пригадати ні його обличчя, ні зросту, ні костюма! І так кілька разів за працею вона пробувала заради цікавості відтворити образ свого нового знайомого, але жодної рисочки з того образу в собі не знаходила, немов він був стертий з її пам'яті, як стирають із дошки крейду. Дивна річ! Цікаво було б побачити його знову. «Але він, певно, не прийде, бо дуже пишний», - подумала вона. Ця думка знову до неї вернулась, коли дівчина виходила з установи, але не була обарвлена жодним почуттям - така собі байдужа думка, одна з безлічі, що крутяться й зникають у голові.

Надворі день стояв незвичайний - м'який і сонячний, тихий, усмішливий. Він, здавалось, глузував із снігу, розстеленого по вулицях, із теплих одеж перехожих, із галош, хутрових комірів і кашне. День цей ніби мав щось дуже хитре на думці й зазирав скрізь по вікнах, очах і душах, лаштуючи всюди і всім якусь приємну капость. І дівчину щораз глибше обіймало чудне почуття, що ось зараз вона когось зустріне. Кого саме? Не знала! Але йшла піднесена, купаючись у проміннях та поглядах, і в душі їй зароджувалось лунке почуття своєї переваги, влади, зверхності! Немов би кожен, кого бачила вона, потай її жадає, прагне до неї з давніх-давен, може, навіть від світанку землі, коли вона жила десь інде, зовсім інша, серед інших людей і природи, але вона, вона! Бо їй здавалося ту мить, що вона вічно була й вічно буде, що єдиній їй із людей, минущих створінь на землі, дано цю щасну долю завжди тривати в молодості й осяйній красі. «Цариця землі», - згадала вона Льовині слова. І вони видались їй не такими вже неймовірними.

Раптом Марті спало на думку, що може зараз рушав Дніпро. Вона мерщій - щоб не спізнитись на видовище - зійшла з Хрещатика вниз, аж поки побачила річку. Але Дніпро рушати ще, звісно, не збирався; навпаки, з його крижаної маси здіймався холодний і різкий вітер, що за кілька хвилин, поки дівчина тут постояла, розібрався й зміцнів, вмить розвіявши жарти пустотливого дня. Небо зненацька потемніло, західне сонце зблідло, і сніг, що здавався цяцьковим допіру, дихнув морозом із-під ніг. «Це ж тільки друге березня», - подумала Марта й пішла геть відбувати свій щоденний розпис - обідати й вивчати стенографію та машинопис.

Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.

- Заходьте, - крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.

- Ах, це ви! - сказала дівчина.

Вона побачила його двічі за один раз - по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам'яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.

- Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? - трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.

- Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.

- Для мене теж, - сухо відповів він. - Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник… Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.

- Не знаю, - сказала дівчина, - я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.

- О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.

- У мене й так його досить.

- Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності, - сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола, - між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність… Ось, до речі, ваш гребінець,

- Ах, це я поспішала на посаду, - скрикнула дівчина, червоніючи. - Ні, давайте я краще сама шукатиму!

- Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи…

- Прошу, я дуже рада.

- З чого власне?

- З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.

- Так, - невизначено промовив Славенко. - Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.

- Може, ви роздягнетесь? - запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов'язки господині.

- Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю, - сказав Славенко. - Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!

- А день був чудовий, - сказала дівчина.

- Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його… тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану…

- Рабиня? - здивовано спитала дівчина.

- Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені…

15
Перейти на страницу:
Мир литературы