Драма в учительській - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/11
• Следующая

Гулеватий. Ну а хто ж! Батько. Так би мовити, родитель. А що, не можна, чи як?

Інна Йосипівна. Та... та як ви посміли! У нас — педрада. Надсерйозні проблеми. І... якісь сторонні. Савелію Григоровичу! Що ж це таке!

Гулеватий. Який же я сторонній, мамашо?

Інна Йосипівна. Та яка я вам мамаша?!

Г у л е в а т и й. Та як же воно так? Рідний батько приходить до школи, а його — в шию? Маю я право чи не маю? Посидіти тут, із вами? Подивитись, так би мовити, вочевидячки, що за люди виховують мого сина. І як виховують. Маю я повне право. Ви ж педагоги. Гуманісти! (Б'є себе в груди.) Я ж прийшов із вірою у вас!

Інна Йосипівна. Та закличте ж ви товариша до порядку, Савелію Григоровичу!

Гулеватий. До якого порядку! Я і сам закликати можу.

Інна Йосипівна. Та вгамуйте ж його!

Гулеватий. Чому «вгамуйте»? Я ж до вас прийшов. Добровільно! Поцікавитись. Адже у вас мій синок вчиться! І не можна, так? Що я, хуліган який? Чи напідпитку? Міг же випити — але ні! То що ж я, не можу посидіти з вами як з культурними людьми?

Савелій Григорович. Мені здається, вам тут справді не місце.

Гулеватий. Але ж хлопчина мій у вас учиться.

Ніна Семенівна. Ав якому класі ваш син?

Гулеватий. Якраз у дев'ятому. От, мабуть, із ними чи в паралельному.

Інна Йосипівна. Як ваше прізвище?

Гулеватий. Гулеватий.

Інна Йосипівна. Гулеватий? Щось я такого не знаю.

Гулеватий. Та яка різниця. Не у фамілії річ. Усі ми люди. Головне — хлопчина він у мене непоганий. От вроді цього. (Показує на Литвина.)

Інна Йосипівна. Не доведи Господи!

Савелій Григорович. Я теж такого щось не пригадую.

Зоя Іванівна. Та нема в нас такого учня.

Гулеватий (схоплюється). Як це — нема? Чому нема? Де моя дитина?

Савелій Григорович. Заждіть, товаришу Гулеватий. Не кричіть. Тут і так голова розколюється. Прізвище вашого хлопця — теж Гулеватий?

Гулеватий. Ображаєте.

Савелій Григорович. Та ні, ви мене не так зрозуміли. Можливо, у нього прізвище матері?

Гулеватий. Та ну! Буду я... Коротше, моє у нього прізвище. І син мій.

Савелій Григорович. Та вчиться ж він де?

Гулеватий. Як де? У вашій школі, у двадцять третій!

Розгубленість на обличчі Ніни Семенівни, здивовано дивиться Зоя

Іванівна, сміється Наталія Анатоліївна, обурена Інна Йосипівна.

Савелій Григорович. Але ж це двадцять восьма школа!

Г у л е в а т и й. Як — двадцять восьма? Не може бути!

Савелій Григорович. Двадцять восьма середня школа.

Гулеватий. Значить, немає у вас мого хлопчинки?

Інна Йосипівна. Ні, ні товаришу. Здається, все ясно?

Гулеватий. Та-ак... А я іду, дивлюсь — школа. Вроді двадцять третій номер. І згадав, що учиться в ній мій хлопчик. Я оцю цифру, ну, двадцять три, на щоденнику в нього бачив. На обкладинці. Дай, думаю, зайду. Поцікавлюсь.

Ніна С е м е н і в н а. То ви що ж, жодного разу за дев'ять років не були у синовій школі?

Гулеватий {обурено). Тобто як це? (Схоплюється, що обманювати надаремне.) А так, не був. Знаєте, робота все, трудовий процес, сім'я. Часу обмаль. У баньку не можу сходити. Фінську. Пивка попити.

І н її а И осиній н а. Ну гаразд, товаришу. Ви пробачте, у нас педрада.

Г у л с в а т и й. То мені, значить, що?..

Ніна Йосипівна. Так. Я гадаю, вам тут робити нема чого. Зайдіть краще у школу до сина.

Гулеватий. Та пізно вже. Може, я у вас посиджу? Я тихенько. Все ж цікаво.

Савелій Григорович. Так, товаришу Гулеватий. Прошу. У нас серйозна розмова...

Гулеватий {зітхає). Ну що ж... піду. (Іде до виходу. Обертається.) Я все ж зачекаю. За дверима. Чим закінчиться. (Виходить.)

Інна Йосипівна (стенає плечима). Оце так батечко! Чого від нього можна чекати? Як він сина виховує? Савелію Григоровичу, хлопці, мабуть, можуть іти?

С л а в а. Як це — іти? Я ж іще нічого не сказав.

Інна Йосипівна. Ти сказав достатньо.

Слава. Савелію Григоровичу!

Савелій Григорович. М-м-м...

Слава. Ну чому так завжди? Якщо Інна Йосипівна хоче слухати — вона дає висловитись, а не хоче — то мовчи.

Киває згідливо від дверей Алла.

Інна Йосипівна. Що за новина! Дурниця якась!

С л а в а. Я по суті, Савелію Григоровичу. От він... (показує на Сергія) міг проливати світло, а я — ні?

Інна Йосипівна. Ну все підслухували. Кожне слово.

Наталія Анатоліївна. Нехай скаже і він.

Зоя Іванівна. Я думаю, можна.

Пересмикує плечима Інна Йосипівна.

Савелій Григорович. Давай, тільки швидко.

С л а в а. А у восьмому класі, значить, його комсоргом.

Савелій Григорович. Але ж комсоргом ви його обирали.

Слава. Ми.

А л л а. З Інною Йосипівною.      ,

Інна Йосипівна. До чого тут Інна Йосипівна? Я — класний керівник...

С л а в а. А до того, що знаєте, як ми збори проводимо? Заходить Інна Йосипівна у клас і каже: «Увага! Сьогодні після уроків проведемо збори». Всі у відповідь: «У-у-у-у-у-у!». А вона: «Нічого-нічого, годинку посидите — нічого з вами не станеться».

Ніна Семенівна. Це вже зайві подробиці.

С л а в а. На останньому уроці Інна Йосипівна заходить у клас перед дзвоником і стоїть на дверях, щоб ніхто не втік. Хто меткіший — портфель за вікно, а тоді: «Я на хвилинку, я без портфеля», і тільки його бачили. А дехто сам у вікно стрибає. А то й взагалі останній урок спасує — це через збори.

Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Це із зборів Литвин тікав, коли його Варвара Степанівна помітила.

Слава. Звичайно. Тільки у вікно він же не один ліз. Так... Ну, а більшість усе ж сидять.

Інна Йосипівна. Більш дисципліновані.

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Ті, хто не встиг утекти.

Інна Йосипівна. У мене таке враження, Наталіє Анатоліївно, наче ви дістаєте задоволення від того, що тут відбувається.

Наталія Анатоліївна. Я просто вважаю, що мені, як молодому педагогові...

Інна Йосипівна. А ви злопам'ятні. До речі, Чекаль...

Наталія Анатоліївна (ніби по-своєму сприйняла це звертання до Слави). Так, Славо, ти ж не закінчив.

С л а в а. А самі збори проходять так. Інна Йосипівна оголошує: «Надійшла пропозиція відвідати зоопарк».

Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!

Слава. Постривай, так? (До всіх.) Це я так кажу, зоопарк. Для прикладу. Звідки надійшла від кого — невідомо. «Я думаю, ми всі цю пропозицію підтримуємо. Хто «за?» І всі піднімають руки. А деякі не піднімають. Але те нікого не цікавить, бо Інна Йосипівна каже: «Одноголосно».

Інна Йосипівна. Яка нісенітниця!

С л а в а. А то ще диспути у нас затіваються. У трьох чи чотирьох заготовлені конспекти, і за цими конспектами вони починають експромтом висловлювати свої думки. Потім Інна Йосипівна питає: «Хто хоче доповнити?» Доповнити ніхто не хоче. «У кого будуть запитання?» Запитань ні в кого немає. Відмічаються ті, хто виступав, відсутні і, так би мовити, громадяни задоволені розходяться по домівках.

Інна Йосипівна. Та як же... Савелію Григоровичу! Що за пародія! Карикатура якась. Стільки років... Ну просто... Учні з таким піднесенням... Ну, Чекаль!

Слава. Нічого не Чекаль. Ви хоч би коли-небудь поцікавились, про що ми хочемо поговорити.

Інна Йосипівна. А мені це і так відомо. У тебе лише біт-групи в голові. «Боні М», «Сікрет ефеа». Дякувати Богові, читати вмію. На парті твоїй отакими буквами вирізано. Та всі вони на цих групах просто схибилися. Що за музика! Може, ще про неї диспути проводити?

С л а в а. А чому б і ні?

Наталія Анатоліївна. А чому б і ні!

Інна Йосипівна. Бачу, мене тут навряд чи зрозуміють.

Наталія Анатоліївна. А я от провела із своїм класом кілька зустрічей. Ми їх назвали «Зустрічі з музикою».

Інна Йосипівна. З музикою!

Наталія Анатоліївна. Ми почали з біту, а думаємо дійти...

Інна Йосипівна. Побачимо, до чого ви дійдете! Вони, крім цих гітар, нічого слухати не захочугь.

• Предыдущая
• 8/11
• Следующая