Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 5

• Предыдущая
• 5/103
• Следующая

Коли вранці Гаррі спустився на сніданок, усі Дурслі вже сиділи за кухонним столом. Вони дивилися новісінький телевізор — подарунок, який Дадлі отримав на початку літа (цей кабанчик приїхав на канікули й нарікав, що йому дуже нелегко ходити від холодильника до телевізора у вітальні). Дадлі провів на кухні майже ціле літо, не відриваючи від екрану своїх маленьких поросячих оченят. Його п'ять підборідь постійно колихалися, бо він безперервно щось жував.

Гаррі вмостився між Дадлі й дядьком Верноном, дебелим чолов'ягою, який майже не мав шиї, зате відростив пишні вуса. Жоден з Дурслів не тільки не привітав Гаррі з днем народження, але й узагалі не звернув на нього уваги. Проте Гаррі давно вже звик до такого ставлення, тож особливо цим не переймався. Він почав був їсти грінку, а тоді глянув на телевізійного диктора, що саме повідомляв про втечу якогось в'язня.

"...до уваги населення: Блек озброєний і вкрай небезпечний. Відкрито спеціальну гарячу лінію. Кожен, хто його побачить, повинен негайно про це повідомити".

— Зразу видно, що мерзотник, — пирхнув дядько Вернон, дивлячись понад газетою на зображення в'язня. — Клятий голодранець! Ви тільки гляньте, які в нього патли!

Дядько Вернон недоброзичливо зиркнув на Гаррі, чиє розкуйовджене волосся завжди страшенно його дратувало. Хоча, порівняно з тим в'язнем, кощаве обличчя якого облямовували довжелезні сплутані кудли, Гаррі видавався охайно зачесаним.

На екрані знову з'явився диктор.

— Міністерство сільського та рибного господарства сьогодні оголосило...

— Гей, зачекай! — гаркнув дядько Вернон, люто вп'явшись очима в диктора. — Ти ж не сказав, звідки втік той маніяк! Яка користь з таких новин? Може, той придурок уже чалапає по нашій вулиці?!

Тітка Петунія, кістлява, з кобилячим обличчям жінка, прожогом обернулась і стала вдивлятися в кухонне вікно. Гаррі знав, що тітка страх як полюбляє дзвонити по всіляких гарячих телефонних лініях. Вона намагалася скрізь устромити свого носа й усе життя тільки й робила, що підглядала за своїми нудними законослухняними сусідами.

— Коли вони вже затямлять , — грюкнув по столу буряковим кулачиськом дядько Вернон, — що таких типів треба відразу вішати?

— Свята правда, — погодилася тітка Петунія, приглядаючись до стручечків сусідської квасолі.

Дядько Вернон допив чай, зиркнув на годинника і сказав:

— О, Петуніє, за хвилину мушу вже бігти, — о десятій прибуває Марджин поїзд.

Гаррі, думки якого снували навколо "Набору для обслуговування мітел", раптом отямився.

— Тітонька Мардж? — бовкнув він. — А х-хіба вона до нас приїде?

Тітонька Мардж була сестрою дядька Вернона. І хоча вона й не була кровно споріднена з Гаррі (мама Гаррі була сестрою тітки Петунії), але його завжди примушували називати її "тітонькою". Тітонька Мардж мешкала за містом, у будинку з великим садом, і розводила бульдогів. Вона нечасто гостювала на Прівіт-драйв, бо не могла надовго розлучитися зі своїми неоціненними песиками, але кожен її візит з моторошною яскравістю закарбувався в пам'яті Гаррі.

На п'яту річницю Дадлі тітонька Мардж лупнула Гаррі по гомілках своїм ціпком, щоб він не перемагав Дадлічка у грі "Завмри". Тоді якось приїхала на Різдво з комп'ютеризованим роботом для Дадлі й коробкою собачих галет для Гаррі. А під час її минулого візиту, за рік до того, як Гаррі почав навчатися в Гоґвортсі, він випадково наступив на лапу її улюбленого пса Ріпера, який після того загнав Гаррі на дерево в саду, і тітонька Мардж відігнала Ріпера звідти аж опівночі. При згадці про той випадок Дадлі й досі мало не плакав зі сміху.

— Мардж пробуде в нас тиждень, — прорік дядько Вернон, — тому, до речі, — він погрозливо скерував на Гаррі пухкого пальця, — мусимо дещо з'ясувати, перше ніж я по неї поїду.

Дадлі вишкірився і відірвався від телевізора. Для нього не було кращої розваги, ніж спостерігати, як батько тероризує Гаррі.

— По-перше, — гаркнув дядько Вернон, — ти дуже ввічливо розмовлятимеш з Мардж.

— Добре, — пхикнув Гаррі, — якщо й вона буде зі мною ввічлива.

— По-друге, — дядько Вернон вдавав, ніби не почув Гарріних слів, — Мардж нічого не знає про твою ненормальність , тож я не потерплю жодних... жодних чудасій , доки вона буде тут. Маєш бути чемним, зрозумів?

— Якщо й вона буде чемна, — процідив Гаррі крізь зуби.

— І по-третє, — вимовив дядько Вернон, і його підступні очиці на широкому буряковому обличчі стали вузькі, мов щілини, — ми сказали Мардж, що ти навчаєшся в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.

— Що? —  вигукнув Гаррі.

— І ти підтвердиш це, хлопче, якщо не хочеш мати клопоту, — бризнув слиною дядько Вернон.

Сполотнівши, Гаррі люто дивився на дядька Вернона і не хотів вірити в те, що почув. Приїзд тітоньки Мардж на цілий тиждень — це був найгірший Дурслівський дарунок на його день народження, навіть гірший за подаровані колись старі дядькові шкарпетки.

— Ну, Петуніє, — важко звівся на ноги дядько Вернон, — то я поїхав на вокзал. Хочеш проїхатися зі мною, Дадліку?

— Ні, — відповів Дадлі, котрий знову, щойно дядько Вернон перестав діставати Гаррі, втупився в телевізор.

— Дадлік мусить причепуритися для тітоньки, — сказала тітка Петунія, пригладжуючи густе русяве волосся Дадлі. — Мамуся купила йому нового гарнюнього метелика.

— Ну, до зустрічі! — ляснув дядько Вернон по поросячому ошийку Дадлі і вийшов з кухні.

І тут Гаррі, що сидів, немов прибитий страхом, раптом щось придумав.

Він відклав грінку, рвучко схопився на ноги й побіг до дверей услід за дядьком.

Дядько Вернон саме надягав куртку.

— Тебе я не візьму, — гаркнув він, побачивши Гаррі.

— Наче я рвуся з вами їхати, — незворушно озвався Гаррі. — Я хочу про щось попросити...

Дядько Вернон підозріло глянув на нього.

— Третьокласникам у Гоґ... у моїй школі іноді дозволяють відвідувати одне село... — почав Гаррі.

— Ну? — буркнув дядько Вернон, знімаючи з гачка ключі від машини.

— Мені треба, щоб ви підписали бланк дозволу, — квапливо проказав Гаррі.

• Предыдущая
• 5/103
• Следующая