Гаррі Поттер і таємна кімната - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 78
- Предыдущая
- 78/88
- Следующая
Але цього разу замість слів з нього вирвалося дивне сичання, кран засяяв сліпучо-білим світлом і почав відкручуватися. Наступної миті зарухалася раковина. Зненацька вона просто зникла, і на її місці відкрилася велика труба, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Гаррі почув, як охнув Рон, і повернувся до нього. Він уже вирішив, що робити.
— Я лізу туди, — сказав Гаррі.
Він не міг не полізти, надто тепер, коли знайдено вхід до Таємної кімнати і доки існує хоч найменший, найнеймовірніший шанс, що Джіні жива.
— Я з тобою, — додав Рон. Запала тиша.
— Ну, я вам, мабуть, уже й не потрібен, — спробував усміхнутися Локарт, хоч то була тільки тінь його колишньої усмішки. — Тоді я…
Він уже взявся за дверну клямку, як Рон і Гаррі одночасно навели на нього чарівні палички.
— Підете першим! — крикнув Рон.
Блідий Локарт, який уже не мав своєї палички, поплентався до отвору.
— Хлоп'ята… — ледь чутно промимрив він, — хлоп'ята, яка вам з цього користь?
Гаррі штрикнув його в спину чарівною паличкою.
Локарт запхав ноги в трубу.
— Я справді не думаю, що… — почав він, але Рон штовхнув його, і Локарт зник з їхніх очей. Гаррі також не став зволікати. Обережно заліз у трубу а тоді відпустив руки.
Він полинув додолу якимось нескінченним, слизьким і темним жолобом. Бачив інші труби, що розходилися навсібіч, але жодна з них не була такою великою, як ця, що, звиваючись, круто опускалася донизу. Гаррі знав, що падає на таку глибину, якої не сягали навіть шкільні підвали. Він чув, як слідом за ним летить Рон, легенько гупаючись об стінки труби на поворотах.
І ось, коли Гаррі вже почав непокоїтися, що станеться, як він торкнеться землі, труба вигнулася горизонтально, і він вилетів з неї, гепнувшись на вологу долівку темного кам'яного тунелю, такого великого, що в ньому можна було вільно стояти. Вимащений слизом і блідий, наче мрець, неподалік підводився на ноги Локарт. Гаррі вчасно відступив убік — з труби зі свистом вилетів Рон.
— Ми спустилися, мабуть, на кілька кілометрів під школою, — припустив Гаррі, і голос його луною відбився в чорному тунелі.
— Може, навіть аж під озеро, — додав Рон, придивляючись до темних, слизьких стін.
Усі троє почали вдивлятися в темряву.
— Лумос! — шепнув Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. — Пішли, — покликав він Рона й Локарта, після чого вони гучно почалапали по мокрій підлозі.
В тунелі було так темно, що вони майже нічого не бачили перед собою. У світлі чарівної палички їхні тіні на стінах видавалися страховиськами.
— Пам'ятайте, — неголосно сказав Гаррі, — тільки почуєте якийсь шурхіт — відразу заплющуйте очі!
Але в тунелі було тихо, як у могилі, і першим несподіваним звуком був гучний хрускіт, коли Рон наступив на те, що виявилося щурячим черепом. Гаррі опустив чарівну паличку і побачив, що вся підлога всіяна кістками дрібних тваринок. Намагаючись навіть не думати, якою буде Джіні, коли вони її знайдуть, Гаррі попрямував далі. Нарешті темний тунель звернув убік.
— Гаррі, там щось є! — хрипко вимовив Рон, схопивши його за плече.
Завмерши, вони почали придивлятися. Гаррі міг розрізнити тільки контури чогось великого й заокругленого, що лежало поперек тунелю. Воно не рухалося.
— Може, воно спить, — ледь чутно вимовив він, озирнувшись.
Локарт затулив очі руками. Гаррі знову глянув туди, і його серце загупало ще шаленіше.
Майже заплющившись, Гаррі дуже повільно ступив уперед, тримаючи напоготові чарівну паличку.
Світло впало на велетенську зміїну шкіру ядучо-зеленого кольору, що лежала покручена й порожня на долівці тунелю. Зміюка, яка її скинула, була, Мабуть, не менше шести метрів завдовжки.
— О, Боже! — ледь чутно видихнув Рон. Раптом за їхніми спинами щось гупнуло — у Локарта підігнулися коліна.
— Вставайте! — наказав Рон, скеровуючи на Локарта чарівну паличку.
Локарт звівся на ноги, а тоді раптово стрибнув на Рона, збивши його на підлогу.
Гаррі кинувся до них, але запізно. Ледве дихаючи, Локарт підводився з Роновою паличкою в руках. Він знову сяяв посмішкою.
— Кінець вашій авантюрі, хлоп'ята! — промовив він. — Я візьму нагору шматочок цієї шкіри. Скажу їм, що трохи запізнився, аби врятувати дівчинку, і ще скажу, що ви обидва з'їхали з глузду, коли побачили її понівечене тіло. Прощайтеся зі своєю пам'яттю!
Локарт високо над головою підняв обмотану чароскочем чарівну паличку Рона й заволав:
— Забуттятус!
Паличка вибухнула, немов маленька бомба. Прикриваючи голову руками, Гаррі побіг, ковзаючись на скрученій зміїній шкірі й ухиляючись від великих брил, що з гуркотом падали зі стелі тунелю. Наступної миті він уже стояв за цілою стіною кам'яних брил.
— Рон! — закричав він. — Ти живий?.. Роне!
— Я тут! — долинув приглушений Ронів голос з іншого боку завалу. — Зі мною все в порядку. А з тим ідіотом, здається, ні! Його добряче пальнула моя чарівна паличка!
Почувся глухий удар і голосний зойк. Мабуть, Рон копнув Локарта по нозі.
— Що тепер? — запитав розпачливий Ронів голос. — Ми не зможемо тут пролізти. Це забере купу часу…
Гаррі глянув на тунельну стелю. У ній з'явилися величезні тріщини. Він ще ніколи не пробував розбивати чарами щось таке велике, як це каміння, а зараз був не найкращий момент для експериментів — а що, як обвалиться увесь тунель?
За камінням знову почулися удар і зойк.
Вони марнували час. Джіні вже кілька годин перебувала в Таємній кімнаті. Гаррі знав, що є тільки один вихід.
— Чекай мене тут! — крикнув він Ронові. — Чекай разом з Локартом. Я піду далі. Якщо не повернуся за годину…
Запала промовиста тиша.
— Я спробую розчистити прохід, — сказав Рон, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Щоб ти міг… пройти сюди. Але, Гаррі…
— Бувай! — спробував додати впевненості своєму тремтячому голосові Гаррі.
І він рушив сам-один повз величезну зміїну шкіру.
Поступово звук від каміння, яке пересував Рон, затих удалині. Тунель кілька разів звернув убік. Гаррі відчував напругу кожною клітинкою свого тіла. Він хотів, щоб тунель швидше закінчився, але водночас боявся того, що йому доведеться там побачити.
- Предыдущая
- 78/88
- Следующая
