Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 46

• Предыдущая
• 46/243
• Следующая

" Ні ", — рішуче заперечив голос.

Це правда? Гаррі стурбовано прислухався до власного серця.

"Я кращий у квідичі", — озвався голос. — "Але нічим не кращий у всьому іншому".

Це абсолютна правда, подумав Гаррі. Він не вчився краще за Рона. А як же тоді життєві уроки? Як усі ті пригоди, що випали на їхню з Роном та Герміоною долю, відколи вони познайомилися у ГЬґвортсі, й через які їм загрожувало щось значно гірше, ніж виключення?

"Рон і Герміона були зі мною майже весь час", — нагадав голос у Гарріній голові.

— Майже, але не весь, — заперечив сам собі Гаррі. — Вони І не боролися разом зі мною з Квірелом. Не опинялися віч-на-віч з Редлом і Василіском. Не відганяли дементорів тієї ночі, коли втік Сіріус. Не були зі мною на цвинтарі тоді, коли повернувся Волдеморт...

І він знову відчув себе скривдженим, як тоді, у той перший вечір, коли прибув сюди. "Я зробив набагато більше, — обурено подумав Гаррі. — Зробив більше за них усіх!"

"Але, можливо, — справедливо зауважив голосочок, — можливо, Дамблдор обирає старост не на тій підставі, що вони постійно влазять у халепи... можливо, в нього інші критерії добору... У Рона є щось таке, чого бракує тобі.."

Гаррі розплющив очі й поглянув крізь пальці на пазуристі ніжки шафи, пригадуючи Фредові слова:" Ніхто при здоровому глузді не призначив би Рона старостою..."

Гаррі пирхнув зі сміху. Але за мить відчув сам до себе огиду.

Рон не просив Дамблдора, щоб той давав йому значок старости. Тут не було Ронової провини. Невже він, Гаррі, найкращий у світі Ронів приятель, ображатиметься, що не отримав значка, глузуватиме разом з близнюками за Роновою спиною, псуватиме радість Ронові, який уперше в житті бодай у чомусь переміг Гаррі?

Тут Гаррі знову почув на сходах Ронові кроки. Він встав, поправив окуляри і зобразив на обличчі усмішку якраз тоді, коли Рон відчинив двері.

— Ще встиг її впіймати! — радісно повідомив Рон. — Каже, що постарається купити "Чистомет".

— Класно, — погодився Гаррі, з полегкістю відчувши, що нещирі нотки в його голосі зникли. — Слухай... Рон... знаєш, ти молодець.

Посмішка на Роновім обличчі зів'яла.

— Ніколи б не подумав, що виберуть мене! — похитав він головою. — Думав, що старостою будеш ти!

— Та де там, зі мною у них було забагато мороки, — повторив Гаррі Фредові слова.

— Так, — погодився Рон, — можливо... ну що, пора пакувати валізи?

Дивовижно, як за той час, відколи вони сюди прибули, їм вдалося так порозкидати свої речі. Вони півдня збирали книжки й усе інше, і запихали у шкільні валізи. Гаррі помітив, що Рон постійно перекладав значок старости з місця на місце — то клав на тумбочку біля ліжка, то ховав у кишеню джинсів, то знову витягав і прикладав до мантій, милуючись ефектом поєднання червоного й чорного кольорів. Лише після того як до спальні зазирнули Фред і Джордж з пропозицією причепити значок закляттям-приклеяттям йому на чоло, Рон загорнув його в темно-бордові шкарпетки й сховав у валізу.

Десь о шостій місіс Візлі повернулася з алеї Діаґон, нав'ючена книжками і з довгим пакунком у руках, загорнутим у грубий бурий папір. Рон аж застогнав, коли його побачив.

— Розгорнеш потім, бо вже час вечеряти, спускайтеся всі донизу, — сказала вона, та не встигла вийти за поріг, як Рон гарячково роздер папір і почав захоплено розглядати кожнісінький сантиметр нової мітли.

Унизу, в підвалі, місіс Візлі повісила над ущерть заставленим наїдками столом яскраво-червоне полотнище, на якому було виведено:

Гаррі ще ні разу за ці канікули не бачив її в такому гарному настрої.

— Я вирішила влаштувати маленьке свято замість звичайної вечері, — пояснила вона Гаррі, Ронові, Герміоні, Фредові, Джорджу й Джіні, коли ті спустилися в кухню. — Зараз прибудуть Білл і твій тато, Роне. Я вислала їм сов. Вони просто в захваті , — сяючи, додала вона.

Фред закотив очі.

Сіріус, Люпин, Тонкс і Кінґслі Шеклболт були вже там, а Дикозор Муді пришкутильгав невдовзі після того як Гаррі налив собі маслопива.

— Аласторе, як добре, що ти прийшов, — радісно щебетала місіс Візлі, поки Дикозор знімав дорожнього плаща. — Ми давно хочемо попросити тебе оглянути письмовий стіл у вітальні і сказати нам, що там сидить? Не хотіли відчиняти, ану ж там якась гидота.

— Запросто, Молі...

Дикозорове синьо-голубе око закотилося догори й пильно втупилося в стелю.

— Вітальня... — прохрипів він, а зіниця звузилася. — Стіл у кутку? Так, бачу... це ховчик... піти його вигнати, Молі?

— Ні, ні, я потім сама вижену, — всміхнулася місіс Візлі, — а ти бери пий. До речі, сьогодні в нас є привід для свята... — вона показала на червоне полотнище. — Четвертий староста в родині! — лагідно сказала вона, куйовдячи Ронові волосся.

— Староста? — прогарчав Муді й поглянув на Рона нормальним оком, натомість магічне скосилося кудись убік. У Гаррі з'явилося неприємне відчуття, що воно втупилося в нього, і він посунувся ближче до Сіріуса й Люпина.

— Ну вітаю, — сказав Муді, не відводячи нормального ока від Рона,— людей, наділених владою, чекає багато неприємностей, але Дамблдор, очевидно, вважає, що ти даси раду у найскрутніших ситуаціях, бо інакше не призначав би тебе. Було видно, що Рона ця думка стривожила, але йому не довелося нічого відповідати, бо якраз прибув його тато зі старшим братом. Місіс Візлі мала такий гарний настрій, що навіть не дорікнула їм за те, що вони привели з собою Мандангуса. На ньому була довжелезна накидка, що химерно відстовбурчувалась у найнесподіваніших місцях, і яку він відмовився скинути й повісити біля Дикозорового плаща.

— Думаю, треба виголосити тост, — сказав містер Візлі, коли всі вибрали собі напої. Він підняв угору келих. — За Рона й Герміону; нових старост Ґрифіндору!

Рон і Герміона аж сяяли, коли всі за них випили і заплескали в долоні.

— А я ніколи не була старостою, — весело розповідала Тонкс, йдучи за Гаррі, коли всі рушили до столу з їжею. Сьогодні волосся в неї було червоного, мов помідори, кольору й спадало аж до пояса; тепер вона скидалася на старшу сестру Джіні. — Мій гуртожитський вихователь казав, що в мене нема відповідних якостей.

• Предыдущая
• 46/243
• Следующая