Выбери любимый жанр

Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 5


Изменить размер шрифта:

5

Всі доч­ки пашів пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та лис­ню­чих до­ро­гих діяментів і вий­шли в са­док на про­гу­лян­ня на те місце пе­ред па­ла­цом, де розс­те­ля­лись, ніби до­рогі ки­ли­ми, уся­кові квітни­ки, де во­да бриз­ка­ла з фон­танів.

Саіб став ко­ло вікна і при­див­ляв­ся, чи не впізнає хоч сліду тієї кра­си, що йо­му сни­лась і при­вид­жу­ва­лась. Га­рун-па­ша ти­хенько підійшов до йо­го і ска­зав йо­му:

- Ож при­ди­вись ли­шень, ца­ре­ви­чу, до тієї чу­до­вої дівчи­ни, що на­хи­ли­лась, щоб зірва­ти тро­ян­ду! Пев­но, во­на тобі спо­до­бається, бо кра­щої од неї й на світі не­ма.

Царевич по­ди­вив­ся та й ка­же:

- Ота ви­со­ка та су­ха, на­че дра­би­на, чор­на, як ци­ган­ка, з та­ким дов­ге­лецьким но­сом, як у чаплі? Ну, знай­шов кра­су­ню!

Гарун при­ку­сив язи­ка, бо то бу­ла йо­го доч­ка. Він хотів, щоб йо­го доч­ка ста­ла ца­ри­цею.

- Ні, ма­мо, не та­ка кра­са мені сни­лась, яка в тих по­га­неньких до­чок пашів! Од­на гу­ба­та, дру­га кир­па­та, тре­тя чор­на, інша кри­во­бо­ка, - ска­зав Саіб.

Тоді ма­ти пос­ла­ла на­ку­пи­ти в ціло­му царстві най­кра­щих не­вольниць, уб­ра­ла їх в до­ро­ге про­зо­ре уб­ран­ня, пос­та­ви­ла їх ряд­ком кру­гом пиш­ної за­ли й звеліла Саібові впізна­ва­ти ту кра­су, що ма­ни­ла йо­го в сні ча­ра­ми. Чу­дові не­вольниці ся­ли кра­сою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знай­шов між ни­ми та­кої, яка світи­ла в йо­го душі, мов вечірня зо­ря.

От Саіб і ка­же ма­тері:

- Поїду я, ма­мо, по своєму царстві й по чу­жих кра­ях: і свій на­род по­ба­чу, і, мо­же, де вгляд­жу або на­пи­таю та­ку царівну або князівну, яка мені при­вид­жується у сні, та й при­ве­зу вам невістку.

Мати не пус­ти­ла си­на з до­му, не пус­ти­ли йо­го й паші. Тоді він пок­ли­кав сво­го вірно­го то­ва­ри­ша, мо­ло­до­го си­на од­но­го паші, Му­ра­та, звелів йо­му наб­ра­ти уся­кої харчі та вночі прип­лис­ти чов­ном до однієї баш­ти в сад­ку. Му­рат по­таєнці прип­лив чов­ном в са­док. Саіб ти­хенько вий­шов на бе­рег, сів з Му­ра­том на чо­вен та й поп­лив­ли во­ни мо­рем по вольній волі.

Пливли день, плив­ли дру­гий… та все не­да­леч­ко од бе­регів, ба­чи­ли во­ни на бе­резі се­ла, але як во­ни зро­ду не ба­чи­ли сіл, то їм зда­ло­ся, що то якісь мо­гил­ки або здо­рові ко­ма­шині ку­пи.

Ото на третій день прип­лив­ли во­ни до скель, роз­ки­да­них ко­ло бе­ре­га. Сон­це вже сто­яло на за­ході. Во­да лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. Тихі хвильки плес­ка­ли­ся, ніби ла­щи­лись до мок­ро­го каміння.

Чують во­ни, який­сь див­ний дівча­чий го­лос співає пісні. Пер­ша пісня бу­ла ве­се­ла, як сміх. Дрібна лу­на ли­ла­ся між ске­ля­ми, не­на­че си­па­лись та дзвеніли пер­ли, па­да­ючи на скло. Їм вчу­ва­ло­ся, що го­лос ллється з во­ди, з хвилі. Во­ни ог­ля­да­лись навк­ру­ги й жда­ли, чи не вип­ли­ве ча­сом де з мо­ря ру­ся­ва ру­сал­ка, що співає та ре­го­четься в хви­лях. То знов їм зда­ва­ло­ся, що го­лос ллється з синього не­ба. На небі пли­ла, ніби лебідь, ро­же­ва хмар­ка, і ніби з неї лив­ся див­ний го­лос, со­лод­кий, як ко­хан­ня. Ко­ли це од­ра­зу нес­подіва­но роз­ляг­ла­ся пісня по­важ­на та сум­на. Саібові та Му­ра­тові зда­лось, що во­на ллється з ос­таннього про­ме­ня сон­ця, кот­ре роз­си­па­лось над мо­рем на небі кру­гом за­хо­ду, ніби горіло й жевріло шпи­час­те чер­во­но-зо­ло­те ко­ле­со. Во­ни по­вер­ну­ли чов­на до бе­ре­га. Пісня по­ли­ла­ся од скелі, кот­ра сто­яла над бе­ре­гом. Та жалібна пісня до­хо­ди­ла до сер­ця, ви­мов­ля­ла якусь втра­ту, який­сь сму­ток та жаль за вте­ря­ним щас­тям.

- Боже, чує моє сер­це якесь ве­ли­ке не­щас­тя! - про­мо­вив сли­ве ниш­ком Саіб. - Десь я чув цей го­лос, чув ко­лись… дав­но-дав­но, не­на­че у сні!

Мурат по­вер­нув чов­на до скелі і прис­тав до бе­ре­га. Саіб вис­ко­чив з чов­на і вглядів на скелі Паміру, об­ли­ту вечірнім світом. Він прий­шов до неї, по­ди­вивсь їй в вічі… Йо­го ду­ша од­ра­зу не­на­че заг­ра­ла, зве­се­ли­лась, сер­це ніби заспіва­ло. Він упізнав ту дівчи­ну, кот­ра йо­му час­то сни­лась. Йо­му зда­лось, що він вже десь ба­чив ті пишні зо­ряні очі.

- Чия ти, дівчи­но? Чи ти князівна, чи царівна? - спи­тав у неї Саіб.

- Ні, я не царівна і не князівна; я Чон­га­ре­ва доч­ка, Паміра. Ось не­да­леч­ко в са­доч­ку і на­ша ха­та, - обізва­лась Паміра.

- А чи не мож­на в вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­тав Саіб. - Ми ку­пецькі си­ни, їзди­мо оце по се­лах та ску­по­вуємо паш­ню.

- Прошу до гос­по­ди! Я спи­та­юсь в батька.

Ото пішли во­ни до Чон­га­ре­вої ха­ти. Чон­гар та Чон­га­ри­ха са­ме тоді сіда­ли за стіл ве­че­ря­ти. Саіб од­чи­нив двері в сіни і стук­нув­ся ло­бом об одвірок. Вія не звик на­хи­ля­ти го­ло­ву в две­рях. Увійшов він у ни­зеньку ха­ти­ну і лед­ве не дос­тав го­ло­вою до стелі.

Стара Чон­га­ри­ха пос­та­ви­ла на стіл мис­ку ва­ре­ної кар­топлі та пок­ла­ла чор­ний хліб.

Саіб поз­до­ров­кав­ся і ки­нув очи­ма по ха­тині. Йо­му зда­лось, що він увійшов у кур­ник або в хлів.

- А де ж ваші світлиці та кімна­ти? - спи­тав він у Чон­га­ря.

- Та тут же на­ша світли­ця й пе­кар­ня, бо дру­гої кімна­ти у нас не­ма, - ска­зав Чон­гар. - Про­си­мо по­до­рожніх ве­че­ря­ти!

Саіб згля­нув­ся з Му­ра­том. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сли­ве вий­шла. Саіб з Му­ра­том сіли за стіл і пог­ля­да­ли на кар­топ­лю в гли­няній мисці. Саіб узяв скиб­ку чор­но­го, як зем­ля, хліба, вку­сив один не­ве­лич­кий ку­сень, жу­вав, жу­вав і не міг про­ковт­нуть, а далі вип­лю­вав під стіл.

- А мені ка­за­ли лю­де, що ви їсте щод­ня ба­ра­ни­ну на срібних по­лу­мис­ках! - про­мо­вив зго­дом Саіб.

- То, ма­буть, вас, мо­ло­дих, хтось ста­рий ду­рив, - сміли­во обізва­лась Паміра.

- Одже ж ти, дівчи­но, ска­за­ла прав­ду… Чи не мож­на зва­ри­ти нам з де­ся­ток яєць та зас­ма­жить гле­чик мо­ло­ка? - спи­тав Саіб у ма­тері, але ста­ра Чон­га­ри­ха спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

- Маємо тільки п'яте­ро яєць. Хіба піду та діста­ну яєць та мо­ло­ка десь на кут­ку…

Вона обійшла ку­ток і на­си­лу дос­та­ла де­ся­ток яєць. Паміра за­то­пи­ла в печі і зва­ри­ла яй­ця.

- А мо­ло­ка не­має у вас? - спи­тав Му­рат.

- У нас на все се­ло дві чи три ко­ро­ви, - ска­за­ла Паміра.

- А які у вас гроші, чи зо­лоті, чи срібні? - спи­тав Саіб. - Мені ка­за­ли лю­де, що в нас гроші зо­лоті, а у вас срібні.

- Та то який­сь ду­рисвіт, ма­буть, жар­ту­вав, - про­мо­ви­ла Паміра. - Ми і мідних гро­шей лед­ве маємо на хліб, а більше то­го, що ніяких не маємо.

- Мабуть, і справді з нас глу­зу­ва­ли якісь старі лю­де, нех­ту­ючи вас, се­лян, - ска­зав Саіб. - Ти, дівчи­но, ро­зум­на, ро­зумніша та кра­ща за до­чок пашів!

Паміра зир­ну­ла на ог­нисті Саібові очі й не­на­че впізна­ла Саіба після дов­гої роз­лу­ки. Во­на од­ра­зу йо­го по­ко­ха­ла, бо не ба­чи­ла ще та­ко­го кра­се­ня.

- Ти не ку­пець, ти й не пан. Ти або кня­же­вич, або ца­ре­вич, - ска­за­ла Паміра до Саіба.

- По чім ти, дівчи­но, ме­не впізна­ла? - спи­тав Саіб.

- По твоїх очах, по твоїх ре­чах, - про­мо­ви­ла сміли­во Паміра. - Я ба­чи­ла купців та панів, але ти не та­кий. Ти, пев­но, ще не ба­чив світу, ні лю­дей, бо, ма­буть, зріс в зо­ло­тих па­ла­тах, де, ма­буть, на те­бе і вітер не віяв, і сон­це не світи­ло.

Саіб осміхнув­ся і зди­ву­вав­ся, що мо­ло­да дівчи­на не­на­че по книжці чи­тає йо­го жит­тя.

- Ти, дівчи­но, і справді вга­да­ла: я ца­ре­вич, - про­мо­вив Саіб і ждав, чи не впа­дуть мерт­ви­ми од йо­го очей ці прості лю­де, як за це те­ре­ве­нив йо­му Га­рун-па­ша. Од­на­че во­ни не по­мер­ли й сто­яли мовч­ки. «Вбре­хав­ся Га­рун-па­ша! Ка­зав: як по­ба­чать ме­не му­жи­ки, то по­па­да­ють до­до­лу мерт­ви­ми. А во­ни сто­ять живісінькі!» - по­ду­мав Саіб.

- Чи ти пак маєш вже же­ни­ха? - спи­тав Саіб у Паміри.

- Та до моєї Паміри лю­де шлють та шлють ста­ростів, так що й двері в нас вве­чері сли­ве не за­чи­ня­ються, а во­на не хо­че та й не хо­че йти заміж, - ти­хо і бо­яз­ко обізва­лась Чон­га­ри­ха.

5
Перейти на страницу:
Мир литературы