Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 8
- Предыдущая
- 8/73
- Следующая
– Ні.
– Родич?
– Жодним чином.
– Пане офіцер, ви розумієте, про що я?
Ландвер’єр кліпнув безбарвними віями. Він раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бій на сходах і галереях. Навіть чималий живіт не заважав цій дивній прямизні. Пальці наглухо защібнули гачки коміра: повільно, ретельно, виконуючи найважливішу в цей момент роботу. Краї, обшиті твердим галуном, врізалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, він трохи хропів: так буває з людьми, які перенесли наскрізне поранення в груди, коли в них частішає серцебиття. Ландвер’єр раптом здався малефікові загнаним упертим конем.
Впрігся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рік.
– Ні, майстре чаклун. Я не розумію вас. Зникла дитина. І різанина з підпалами ніяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!
– Зачекайте…
Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столиці накладає на людину таємне клеймо. Печатку звіра. Ось і зараз: Андреа Мускулюс не відчував мук сумління. Не гриз себе, докоряючи за власні слова. Зовсім ні. Він ніколи не помилявся щодо своїх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто від ландвер’єра тхнуло вином і смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навіть горе, глитав кубок за кубком. І галун коміра дедалі тугіше врізувався в ситу, чужу шию, ніби зашморг.
– Скажіть, чого ви очікували від мене?
Офіцер розгубився. Мабуть, він сподівався на це запитання із самого початку і все одно був захоплений зненацька.
– Я… я розраховував, що ви надасте мені допомогу. Допоможете відшукати дівчинку.
– Яким побитом?
– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефіціуму, врешті-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло від відьми.
– Буду з вами відвертий, пане офіцер. Мої здібності трохи іншого… е-е-е… профілю, ніж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навіть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумієте?
– Ні. Не розумію.
Ландвер’єр гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщібати гачки тугого коміра. Мускулюс без ентузіазму стежив за його маніпуляціями. Ситуація дедалі більше нагадувала ідіотську баладу халтурника-трубадура: великий маг інкогніто приїздить у провінційне містечко, де чиняться жахливі викрадення й темні лиходійства, вулицями табуном бігають страшні таємниці, а доблесний воїн знемагає, борючись зі злом наодинці. Одна добра знайома малефіка дуже любила такі балади, що й послужило причиною розриву стосунків.
– Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мірошнику». П’ємо, розмовляємо. Але ви в цей час продовжуєте відповідати за порядок у Ятриці. Турбуєтеся про зниклу дівчинку; мабуть, думаєте ще про десяток подій дрібніших, про які мені знати зовсім ні до чого. Ви зайняті справою. Навіть зараз, розмовляючи зі столичною штучкою без честі й совісті. Вірно?
– Вірно, майстре чаклун. Саме в точку.
– Отож, я перебуваю в точнісінько такій ситуації. Тільки сфера моїх інтересів – інша. А турбот, повірте, нітрохи не менше. Якщо я бодай на мить відволічуся, зосереджуся на справі, істотнішій за чарку кминної та бесіду з люб’язним офіцером, якщо збільшу витрату мани… Наслідки виходять за межі вашої уяви. Втім, якщо хочете, я можу махнутися.
– Навести морок?
– Навіщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моїй шкірі. З усіма моїми турботами, так ніби вони ваші. Бажаєте ризикнути, пане?
Він був хороброю людиною.
– Ну, якщо ви самі пропонуєте…
Якби Мускулюса збудили серед ночі, зв’язали йому шість пальців із десяти – мануальну фігуру бліц-рецепції він відтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрі наставники своїх учнів: «пересаджувати білого павіана на чужі плечі». Чаклун клацнув нігтями у волоссі, моторно ловлячи інстант-образ, і затис вертку здобич у кулаці. Образ дзижчав і вовтузився. Андре дочекався, поки інстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майорові, якраз поміж ріденьких брів. Чоло Ернеста Намюра тріснуло – зрозуміло, на астральному рівні! – ландвер’єр охнув і застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвізарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.
Андреа чудово знав, що зараз відчуває офіцер.
Мерзлою брилою впав на плечі потрійний «крижаний дім», обпливаючи недогарком свічки під палом пристрастей. Давно-предавно Метка Леді, схиляючи голову під меч лілльського ката, зо зла прокляла панянок Лілля на тисячу літ наперед, і закляття донині не вивітрилося. Щоправда, був тут і плюс: родимки, бородавки, «винні плями» та ганебні клейма запросто сходять із дівок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скріплювати дужки замків-замовлянь, не дозволяючи їм тоншати; наглядати за гвардійцями-охоронцями, витирати носи «тінню-хусткою», відбиваючи нюх; щомиті дослухатися до тремтіння дозорної павутинки: що там із линянням? Чи не починається?! Адже ледь настане час, малефік мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацій Гюрзелі, Химейри та Емпузи: не проклясти…
Останні дні чаклун нагадував жонглера-віртуоза, що утримує в повітрі дюжину різноманітних предметів. Бажаю приємної хвилини, пане офіцере! Але ж я з вами тільки миттю поділився. Миттю єдиною, тільки миттю єдиною…
Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.
Якби там був окріп, не помітив би.
– Не позаздриш вам, майстре чаклун! – із зусиллям вичавив він, пихкаючи. По щоках у офіцера пішли плями, чоло блищало від крапельок поту.
– Тепер розумієте, чому я відмовився допомогти вам?
– Розумію.
Сумовита пауза висіла над столом: лампада темного світла.
– Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор із виглядом досвідченого мага, члена всіх Академій від Реттії до Ла-Ланга. – Вам би, приміром, у готелі зупинитися, відіспатися… Та ба, не можна. При дівках потрібно бути. Гірше нема, як бути при дівках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пісків Таран-Курт виводив, у Вернську кампанію… Сморід від наших фарбівень – дракона звалить. І як ваші дівки там живуть?
– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я їх потім заміж віддам. У гарні руки.
– Авжеж, авжеж… Гарні руки, вони найчастіше в їжачих рукавицях…
Ланд-майор квапився змінити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.
– Чинбарі наші позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…
– Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.
Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!
– П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…
Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.
Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.
– Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.
Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.
- Предыдущая
- 8/73
- Следующая
