Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/68
• Следующая

Харитонов мовчав.

Генерал дивився на нього пильно з відстані простягнутої руки.

Ізводьєв сидів на генеральській колоді в генеральській позі.

Дивився на вогнище і чухав рукою коліно. Потім скинув чобіт, розмотав онучу і посунув мало не у вогонь дійсно синювату праву ногу.

– Ізводьєв! – крикнув, не обертаючись, генерал.

Солдат підстрибнув і застиг, стоячи згідно з командою «струнко».

– Відведи заарештованого! – наказав генерал.

Ізводьєв швидко просунув ногу в чобіт і, залишивши біля багаття онучу, поспішив до Харитонова.

Заарештований побрів до землянки, що стала для нього першою в житті в'язницею.

Солдат зайшов усередину разом із ним. Разом сіли на нари.

– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьєв. – Хіба важко?

– Та не вмію я… – Харитонов знизав плечима. – Я і дороги назад без шнура не знайду.

– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очі заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Ніхто ж не перевірить…

– А тобі це навіщо?

– Дурень ти! Побачиш, завтра він накаже тебе розстріляти, а виконувати наказ, окрім мене, нікому… Я ж іще нікого у своєму житті не вбив!

– Що, і жодного німця? – щиро здивувався заарештований.

– Я їх і у вічі жодного разу не бачив, – признався Ізводьєв. – Тільки ти генералові про це не кажи… Ми з Анікіним йому разів десять доповідали про поміченого ворога…

– Навіщо?

– Щоб ворогів боявся… Адже якщо він не боятиметься, то почне нас підозрювати в чому-небудь і, того й гляди, розстріляє. Він знаєш який підозріливий!

Дивна, далеко не в усьому зрозуміла Харитонову розмова тривала ще довго, а коли закінчилась, Ізводьєв підвівся, ввічливо попрощався із заарештованим і, повідомивши насамкінець, що йому на сьогодні ще наказано зібрати гриби на вечерю, вийшов із землянки, не забувши засунути за собою двері. Після згадки про гриби Харитонов відчув себе голодним, заглянув під нари, але, як і припускав, нічого там не виявив. Згадав про речовий мішок, у якому ще зберігалися дві банки тушонки та сімейка білих грибів, зрізаних у день його зустрічі зі «своїми», інакше кажучи, в день його арешту.

У порівнянні з порядками на цій висоті, все морське життя здалося Харитонову легким і безхмарним, а сам його командир, старший матрос Грицак, мав вигляд просто ангела. Та що вся ця війна, чим вона була для Харитонова? Він не був ні в окопах, ні в боях – підручний бійців, постачальник партизан. Смерть побачив тільки завдяки Грицаку, та й то – смерть ворожу, якусь жалюгідну і жорстоку. А тут, на цій висоті, тривала вже інша війна. Війна з якимось невидимим ворогом, що сховався за деревами, за пагорбами, за тонкими стеблинками трави. Здавалося, що ворог прозорий, безликий, іншими словами – його просто немає, але його вигадана присутність рятує людей від світу, від якого вони відвикли, рятує їх від довіри одне до одного.

І думки, здатні забиратися в межі, недосяжні для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нічному небу в кудизавгодному напрямі. Під дирижаблем, немов віддзеркалення зірок, блищали вогники сіл, десь вив собака, чи то на місяць, чи то на дирижабль. До нього приєднались інші друзі людини, що ночують у дворах поза межами кімнатної домашньої теплоти і затишку. А люди ще не спали, і не звертали вони уваги на виття собак, і не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небі. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зі сходом сонця, а про інше, детально описане в газетах і книгах. Думати про таке завтра було приємніше і цікавіше, а говорити про нього можна було без кінця. Так і життя складалося з безлічі таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумніву, наближалось, і люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак і не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усіх високо вгорі, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно і тужливо лише тому, що це щось відлітає, зникає в цьому напрочуд зоряному і місячному небі. І виття, і вогники сільських віконець залишилися позаду і внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрів і вітрів, які блукають між кронами дерев. Щось цілісне, вічне. Політ тривав, непілотований, вільний, без карт, приладів, без людини. Політ, гідний кращої людської мрії. А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовірського скиту.

Рух повітря сповільнився. Дирижабль, який залишився без підтримки вітру, зупинився. Попереду внизу горіли вогники, на небі рівномірно розкиданими намистинками світилися сузір'я, становлячи іскристу павутину, що перегороджує шлях у подальші світи.

Рух повітря припинився.

Харитонов вирішив дочекатися ночі й тікати.

А поки що він приліг на нари й задрімав. Крізь щілини в землянку пробивалося денне світло. Час наблизить вечір, і світло погасне.

У вуха несподівано вкрався дитячий голос, готовий розповісти про якусь таємницю, що належала минулому дитинству, а тому ще більш безцінну…

«Учора ввечері, коли я все-таки забрався на підвіконня й уперше у своєму житті сам відчинив вікно, мені ніяк не вірилося, що вже шість років я живу на цій красивій землі, у великому, майже казковому будинку моїх любих батьків. Мені не вірилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старі яблуні, знаю зарості кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядає мій батько.

Іноді вранці, особливо по неділях, він виходить у сад, збирає з листя гусінь і відносить її мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, і вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потім витирала пісок із кінчика мого носа. Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте відрекомендуватися, мене звуть Вільям».

Я повторював так кілька разів і декілька днів, але у відповідь нічого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькі й голоси в них дуже маленькі й нечутні.

Учора ввечері у нас були гості. Вони вітали мене з днем народження і вручали подарунки. Моя тітка з Блекпула була така добра, що подарувала мені справжній маленький паровозик із вагончиками. Тато сказав, що на той час, як я підросту, таких паровозів на вулицях буде більше, ніж капелюшків у мами. Мама назвала тата фантазером. Мені ще подарували декілька книжок, два загони олов'яних солдатиків і смачний іменинний торт.

Ми сиділи за столом. Тато дістав тоненькі свічки і прикрасив ними торт, а потім попросив мене порахувати ці свічки. Їх було шість. А ще я порахував гостей, їх було дев'ятеро, але про це я не сказав татові. Мій дядько, що живе недалеко від нас, запалив свічки на тортику й погасив газову лампу. Стало так тихо, що навіть я затамував подих. І мені здалося, що я почув мурашині голоси, які теж вітали мене з днем народження. Голоси долинали з боку саду, але ніхто, крім мене, їх, здається, не чув. Свічки розгорілися й освітили увесь стіл і обличчя гостей, і я подумав, що все це казка, і я – казковий, і мої гості, і тато з мамою теж прийшли з доброї казки. А на тортику красивими кремовими літерами було написано: «З днем народження, Вільяме!». Це я прочитав одразу. Тато дуже пишається, що так рано навчив мене читати.

І так довго тривала тиша, в якій мурашині голоси зливалися з потріскуванням палаючих свічок, що я заплющив очі й придумав собі казку, в якій я був уже великим і дорослим і в мене теж був день народження. І будинок був іще більший, ніж цей. І стіл був таким великим, як оця кімната, а на столі лежав величезний торт, на якому так само красиво було написано: «З днем народження, Вільяме!», і торт було прикрашено високими красивими свічками із жовтого воску, такими ж, які запалюють по неділях у нашій церкві. И цих свічок було більше, їх було двадцять чи навіть тридцять, і вони палали так яскраво, що гості мружились і відверталися від яскравого світла обличчями одне до одного і мовчки всміхались одне одному, тому що говорити при палаючих свічках дозволяється тільки з Богом. Казка придумалася дуже хорошою і доброю, тільки в цьому казковому дні народження мені ніхто нічого не подарував. Тільки величезний торт і високі-високі свічки, які так довго горіли, що тиша, яка настала, навіть зупинила старий настінний годинник. І язички полум'я опускалися все нижче і нижче, аж поки торкнулися рожевого крему, а коли торкнулися – за вікном заграла музика і святковий феєрверк розкидав навкруги вогняні бризки, й одразу стало так світло, як після сходу сонця. Але яскраве світло феєрверка повільно погасло, й так само повільно затихла музика, і знову в темряві, що настала, голосно зацокав настінний годинник. І хтось квапливо запалив газову лампу, гості заворушилися, заговорили. Дядько розрізав мій величезний торт на багато маленьких шматочків, і на моїх очах він почав зменшуватися та зникати. А моя добра тітка з Блекпула, відкусивши шматочок тортика з моїм кремовим ім'ям, повчально сказала, що за традицією іменинник сам має гасити свічки на іменинному тортику. Потім вона взяла в руку свічку, запалила її, почекала, поки та розгориться, і дмухнула на маленьке полум'я. Від згаслого ґнота піднялася вгору жалібна цівка диму. «Ось так потрібно, Віллі! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – відповіла тітка, – це коли ти з одного разу загасиш усі іменинні свічки!» Після цього вона знову запалила загашену свічку й піднесла її до мого обличчя. Я провів пальчиком по теплому, ніжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тітка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моїй тітці гра не сподобалася. Вона сама загасила свічечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всі жували тортик, пили чай, сміялися, розмовляли, й тільки тато, всміхаючись, дивився на мене. А тітка з Блекпула скривджено відвернулась і щось розповідала моїй мамі. І знову мені здалося, що я почув мурашині голоси, мені здалося, що мурашки з нашого саду навіщось гукають мене. Мені здалося, що я їм дуже потрібний, і я запитав тата, чи може він виконати моє іменинне бажання. Тато розсміявся, й гості розсміялися теж. «Звичайно, – сказав він, – але сьогодні ти маєш висловити своє найсильніше, найпотаємніше бажання. Адже такий день буває лише раз на рік». Гості принишкли й вичікувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь мені забратися на підвіконня й самому відчинити вікно!» Всі заусміхалися. «Що ж робити! – розвів руками тато. – Дозволяю!» І він підвівся, відсунув із вікна важкі гардини й відійшов трохи вбік. Я взяв свій стілець, підтяг до вікна, заліз на нього, а з нього вже забрався на підвіконня й – уперше сам відсунув шпінгалети і розкрив наше велике вікно, що виходить у сад. Вікно розчинилось, і я побачив унизу світлу пляму, і тут же з глибини саду донеслися до мене мурашині голоси. І вони вже не були такими тихими, як раніше, і я легко розрізнив своє ім'я. Вони кричали: «Віллі! Йди до нас! Віллі!» Я заплющився і сплигнув униз. Ще не встиг я долетіти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами. А коли я підвівсь із землі, обтрусився від піску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вікно, яке я сам сьогодні відчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Він наказав мені зараз же повернутися в будинок і крокувати нагору до спальні. Тільки свято позбавило мене від серйознішого покарання. Але навіть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправді дивний день. І зовсім не тому, що прийшли гості, принесли подарунки. Учора я вперше у своєму житті САМ відчинив вікно, вчора я придумав казку про своє майбутнє і вчора я нарешті почув мурашині голоси, які називали мене по імені. Добре, що вони запам'ятали моє ім'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впізнають мене і вже не боятимуться. І я зможу розповісти їм дуже багато, я їм розповім про вчорашній день, про іменинний тортик, про шість свічок, які задули мої гості, та, найголовніше, про це вікно, що виходить у наш сад, про вікно, крізь яке я почув їхні голоси».

• Предыдущая
• 9/68
• Следующая