Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/68
• Следующая

– Ну, Фриц, буди оркестр. Концерт пора починати, – сказав Пабловський.

Фриц вийшов, а перший помічник утупився незмигним поглядом у Харитонова.

– Якщо ви справді до Москви дійдете, – вкрадливо заговорив він, – скажіть там, аби повернули нам охорону. Скажіть: Музлаг, вони знають, де це, один такий табір на всю Батьківщину. Погано без охорони. Ніякого стимулу, та й здичавіти можна. Як добре раніше було: НКВС, кухня, фельдшер… А так: випустить який-небудь Кантор собак із загороди, і почнуть оці музиканти один одного їсти.

– Добре, якщо дійду – передам.

Через деякий час вони вийшли з хати і попрямували до дерев'яного помосту. Харитонов, виходячи, захопив із собою речовий мішок.

– Що, боїтеся – вкрадуть? – запитав Пабловський.

– Ні, я далі піду після концерту, – зітхнувши, відповів молодший матрос.

– Замало погостювали. Хоча воно і зрозуміло: кому охота за колючим дротом гостювати!

На помості вже стояли музиканти, опухлі від безсонної ночі.

Диригент, побачивши Харитонова й Пабловського, змахнув руками і щось крикнув оркестру.

Зазвучав «Марш ентузіастів». Але, незважаючи на марш, Пабловський і Харитонов підійшли до диригента в'ялим кроком.

– Кантор пропав! – розмахуючи руками, сказав їм диригент. – Тромбона, значить, не буде.

– Велика біда? – запитав у нього перший помічник.

– Дев'ятнадцять тактів без нього вилітає.

– Біс із ним! – буркнув Пабловський.

– Я піду, мабуть?! – запитав у Пабловського Харитонов.

– Почекайте Бога ради! – зашептав диригент. – Секундочку! Ще два тактики!

«Марш ентузіастів» закінчився. Диригент дістав із внутрішньої кишені ватника папери, згорнуті в дудочку.

– Це ноти, ті, що я говорив.

– А-а, добре, – Харитонов узяв їх і засунув у речовий мішок.

– Я вас дуже прошу! – Диригент благально подивився на колишнього молодшого матроса. – Це все, що залишиться від мене, ви розумієте… Я ж навіть не прошу вас занести листа рідним, дружині. Тільки це. Рідні все одно помруть, а музика не мусить…

– Досить! – гаркнув Пабловський. – Не чую концерту!

Диригент зітхнув, обернувся лицем до музикантів і знову змахнув руками.

– Якщо ви дійсно не знаєте дороги, – заговорив перший помічник, – ідіть, поки вони грають! Я змушу їх працювати ще годинки дві, так що ви від музики ідіть, аби колами не бродити.

– Дякую, – кивнув Харитонов.

Вони потиснули один одному руки, і колишній молодший матрос попрямував по добре витоптаній стежині до вхідних зелених воріт, прикрашених зварним скрипковим ключем, у центрі якого красувалася зірка.

Машина котилася неспішно. Темрява більше не підкидала камені під колеса. Поверхня землі була гладенькою, немов залита ковзанка. Люди, що їхали в цьому невидимому просторі, міцно дрімали, перечікуючи темряву, а разом із темрявою перечікуючи життя.

Шофер, який відчував губами прохолодний метал керма, щасливо всміхався. До нього нарешті прийшов сон і переніс його в іншу площину: в приємно спотворене минуле.

…У правлінні колгоспу вирішувалося серйозне питання: із трьох тракторів, які були в господарстві, два потрібно було відправити до міста для участі у святковій демонстрації трудящих. Голова був заклопотаний: адже через дощі із сівбою запізнювалися, працювали без вихідних, а тут іще коли віддати на день трактори, то невідомо, чи закінчать вони сівбу взагалі. З цієї причини голова й був проти участі сільгоспмашин у демонстрації. Але партсекретар осередку Загубін із аргументами голови не погоджувався. «Що, – він запитував, – важливіше? Сівба чи єдність усіх трудящих?» – «Таж хліб сіємо, не конюшину!» – говорив голова. «Без хлібного достатку вже який рік живемо, і все ще живі! – гарячкував партсекретар. – А от якщо не буде ідейних посівів і сходів у народі – то будь-який ворог прийде і на пні нас вирубає!» – «Але коли звідусіль позабирати на ці демонстрації техніку, – намагався довести свою правоту голова, – не вистачить хліба, і голод статися може, та ще й план не виконаємо!» – «Виконаєш! – гаркнув партсекретар. – Сам підеш, вручну сіятимеш, а план Батьківщині даси! А голоду не бійся, вже був він і на Волзі, й на Україні – що, не вижила влада?! Важко було, але вижила. А чому? А тому, що ідейність хліб замінювала, і якщо ти не даси трактори на день – то послужиш справі ворогів!» – «Біс із тобою! – здався голова. – Тільки бери ті трактори, що гірші, й Масленникова залиш, нехай хтось із молодих ці трактори поведе!» – «Масленникова залишити?! – обурився партсекретар. – Кращого механізатора, орденоносця – і ти його не пускаєш на демонстрацію! А на кого ж, як не на Масленникова, всім рівнятись?! Га? Ти що ж, хочеш демонстрацію зірвати?» – «Нічого я не хочу, – похнюпившись, сказав голова. – Роби, що хочеш…» – «Ти на мене не вали, – задоволено мовив Загубін. – Я роблю не те, що хочу, а те, що моя совість партійна велить! Я собі не хазяїн! Я слуга великої справи й заради цієї справи на смерть піду!!!»

Закінчивши тираду, партсекретар підвівся й простягнув руку голові. Той, видно, в'яло її потиснув, через що Загубін залишився невдоволений і сказав: «Ти мені послуг не роби! Потисни по-нашому, по робітничо-селянському! За одну ж справу страждаємо!!!» Голова ще раз потиснув руку партсекретареві, після чого Загубін кивнув на прощання й вийшов. І тільки тоді голова знову згадав про хлопчиська – випускника районної школи червоних шоферів, що сидів тихенько в кутку. Він пильно подивився на підлітка, зітхнув і несподівано для самого себе всміхнувся, сказавши: «От бачиш, як воно виходить…» – «А що, я й на тракторі вмію», – вимовив хлопчисько. Голова сумно кивнув, думаючи, мабуть, про тільки-но закінчену розмову із Загубіним. «Як звати тебе?» – запитав він, не відриваючи погляду від своїх огрубілих рук, що невміло лежали на столі. «Чижов, Васько…» – відповів хлопчисько. «Орден носити вмієш?» – запитав голова. «Ні», – перелякано відповів Васько. «Спробуєш!» – твердо мовив, як наказав, голова. Потім прийшов викликаний Масленников, приніс свій парадний кітель із орденом Трудового Червоного Прапора. Васька змусили приміряти кітель. Виявився завеликий, але коли кітель не застебнули, а замотали навколо Васька, а поверх іще й ременем притиснули – вийшло нібито й нічого. «Обличчя дуже дитяче!» – з жалем зітхнув Масленников. Голова, кивнувши, погодився. Вирішили, що два дні перед демонстрацією Васько Чижов поживе у Масленникова. Тільки-но вони прийшли додому до орденоносця, на стіл було виставлено пляшку горілки, і почав Масленников Васька «омужичувати». День Васько пив, навіть тоді, коли сам залишився, а Масленников на поле пішов. Як сказав Масленников, так хлопчисько і робив – після кожного «ку-ку» настінного годинника – скляночка горілки. Повернувшись із сівби, Масленников насамперед розглянув при світлі лампи обличчя Васька й залишився задоволений. «Оце діло, добре опух!!! – говорив він. – Ну все, завтра трошки відійдеш, а післязавтра на тракторі на демонстрацію до міста поїдеш!»

Наступного ранку голова у Васька просто розколювалась, але він стійко чекав, коли біль утихомириться, й дочекався-таки до шостої години вечора. Масленников повернувся до десятої і ще раз уважно оглянув обличчя хлопчиська. «Відмінно! Викапаний орденоносець! – заусміхався він. – Просто дивно, як швидко горілка людей дорослими робить!»

Третій день почався зі сходом сонця. Розштовхав Масленников Васька і тут же наказав одягатися. Допоміг одягнути й оправити кітель із орденом, порадив у розмови ні з ким не вступати, а на все відповідати життєствердною білозубою усмішкою. Потім пішли вони разом на МТС. Там стояли, видно, з вечора підфарбовані два трактори – ніби тільки із заводу або з ВДНГ. В одному вже сидів тракторист. «Ну все, Василю-брате, – зітхнувши, напучував Масленников. – Сідай за кермо і за оцим їдь. Куди він їде – туди й ти повертай. Зрозумів?» Василь рішуче кивнув. «А там святам – амба, і нормальною роботою займемося! Буду твоїм наставником!» – сказав Масленников і, відчинивши дверцята кабіни, підсадив хлопчиська. Перший трактор загарчав і, випустивши брудний дим із труби, що височіла перед кабіною на руховій частині, поїхав, розгойдуючись по брудній вибоїстій дорозі, як п'яний мужик. Васько потягнув на себе важіль, і його трактор теж сіпнувся з місця, як кінь, у якого відпустили поводи. А позаду залишився стояти з піднесеною рукою майбутній наставник Васька Чижова – відомий на всю область і навіть, напевно, країну, – орденоносець Масленников. Коли трактори в'їхали в місто, акуратно одягнені пожежники змили водою із шлангів усю грязюку, що пристала по дорозі до машин, і міліціонер у білому кашкеті дав дозвіл на проїзд по центральній вулиці. Ставши частиною святкової колони, що складалася з тисяч людей і десятків різних машин, на кузовах яких було прикріплено різні діаграми та транспаранти, два трактори рухалися дуже повільно. Вася постійно витирав із лоба піт, що виступив од хвилювання, оскільки ввесь час боявся, що трактор, як малооб'їжджений жеребець, візьме раптом і вийде з покори, і тоді він наскочить на трактор, що йде попереду, або, що ще гірше, зачепить цих щасливих святкових трудящих. І тут він побачив із лівого боку високі трибуни, оббиті кумачевою тканиною, а на них якихось людей, що здаються з відстані однаковими й такими, що відрізняються ніби тільки наявністю або відсутністю вусів. Долітав і посилений причепленими до ліхтарних стовпів гучномовцями голос, який раптом оголосив, що за кермом другого трактора сидить знатний механізатор, лауреат Сталінської премії, орденоносець Масленников, який, незважаючи на важкі умови, раніше встановленого терміну закінчив сівбу. І тут руки у Василя затремтіли. До нього виразно донеслися клацання затворів фотоапаратів, націлених на нього, він ловив на собі привітні погляди демонстрантів, які йшли обабіч машини. З великим зусиллям він утримав кермо й утримав себе від несподіваного бажання зупинити машину, вийти і пояснити, що він тут на прохання, а орденоносець Масленников навіть у цей святковий день працює на полях колгоспу, тому що сівбу ще не закінчено, і якщо зараз не працювати допізна, то й не закінчать вони її не те що вчасно, а навіть до літа, бо немає сенсу сіяти влітку – адже не проб'ються колоски крізь сніг, а раніше, ніж випаде сніг, вони не піднімуться… Але утримав він себе від цього, тільки на привітні погляди й руки, що махали йому, відповідав не життєствердною білозубою усмішкою, а збентеженим поглядом червоних від першої у своєму житті п'янки очей. Доїхавши до кінця центральної вулиці, обидва трактори повернули на околичну ґрунтову дорогу, таку ж розмоклу, як і дорога від їхнього села до міста, і поїхали по ній уздовж полів, які поблискували калюжами. Повернулися в колгосп години до третьої. Залишили брудні трактори у дворі МТС. Василь одразу побіг до голови і, поки біг, не міг зрозуміти, чому на нього так дивно озираються доярки, що йдуть із ферми. Забігши до кабінету, він нікого там не побачив і, сівши в куточку, вирішив почекати. Ввечері прокинувся від дотику до руки. Розплющив очі – перед ним стояв, усміхаючись на ввесь рот, голова. «Ну, врятував ти нас! – говорив він. – їй-богу, врятував! Орден можеш уже зняти, а то, чого доброго, рознесуть по окрузі чутку, що в нашому колгоспі вже два орденоносці. А за все корисне, що зробив, – виписав я тобі три трудодні. Отримаєш на складі… – Василь Чижов, слухаючи, сонно кивав. – Кітель віднеси Масленникову і завтра ж виходь на поле, ну тобі про це твій наставник скаже! Ну все, йди!» – І голова нахилився до Чижова і, вколовши його жорсткими вусами, поцілував, через що до наступного ранку хлопчиська переслідував запах тютюну…

• Предыдущая
• 21/68
• Следующая