Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/68
• Следующая

А потріскування вогнища стало голоснішим, і заглушило воно звучання дзвона.

Іван Тимофійович розплющив очі й побачив, як із отворів між іконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краї ликів.

– Святі, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в ікони одержимим поглядом.

«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святі обкипали фарбою у вогні. Шипіли дошки. Від них ішов солодкуватий запах. Полум'я піднялося в половину людського зросту. Стало жаркішим і яскравішим. Іван Тимофійович відійшов на два кроки й зупинився на порозі каплиці. З вдячністю подивився вгору, на нічне небо.

– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотів він.

І, немов почувши його шепіт, полум'я розлилося по всій каплиці, по стінах, по стелі. І тісно стало полум'ю.

Відскочив Іван Тимофійович надвір. Замилувався іскрами, що підіймалися вгору.

– Ну от, – зітхнув він. – І знамення може бути рукотворним.

А полум'я піднімалося, проривалося крізь дах, і впав дах, і стіни, здригнувшись, осіли.

Іван Тимофійович підняв дошку, що горіла й випала з пожежі, й поніс у будинок. Немов факел, вона освітила велику кімнату. І став він при світлі цього факела скидати на підлогу все дерев'яне, здатне зайнятись і стати ще одним рукотворним знаменням.

Ніч іще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустріти вранішнє світило. А Іван Тимофійович сидів під кедром-дзвіницею і ловив ледве чутне в шумі пожежі гудіння дзвона. Слухав єдиний звук, який залишив він світу на згадку про себе. Тільки що ця пам'ять? Один, нехай хоч і довгий, але тільки звук…

Машину міцно струсонуло – видно, потрапило щось під колеса, – і від цього поштовху враз прокинулися і шофер, і Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокійно їхала далі.

– Камінь, чи що? – припустив Горич.

Шофер знизав плечима.

– Мені звуки снилися, – сказав він. – Потяг торохтів, потім машина з сиреною довго верещала, потім кричав хтось…

– Щасливий ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.

– Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…

Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

– Пригальмуй! – попросив Горич.

– Навіщо?!

– Відлити треба.

Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.

Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.

Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:

– Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…

– Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.

Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.

На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.

Вони зробили крок уперед.

Гримнув постріл.

Обоє впали на землю.

– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловічий голос.

Шофер і Горич лежали не рухаючись.

– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жінки.

– Можливо, Валю, – відповів чоловік. – У цьому житті все може бути…

– Та хіба це життя! – ніби докорила чоловікові жінка.

– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвідомлюючи відносну безглуздість такого питання.

– І не вбив, і не вовка, – з досадою мовив чоловік. – Ну так я можу ще разок вистрілити!

– Ідіот! – вирвалося у шофера. – В скроню собі вистріли, може, мізки запрацюють! Розстрілявся в темряві!

– їх там багато! – перелякано зашепотіла жінка.

Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороці, але кожне з можливих запитань викликало у нього гірку посмішку. Ну дійсно, про що їх можна запитати: хто? звідки? куди? Чи, можливо, котра година?

– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога є?

Невидимий чоловік голосно розсміявся – навіть полум'я свічки затріпотіло від його сміху, наче од вітру.

– Може, вас іще на вокзал відвести і в потяг посадити? – сказав він крізь сміх.

– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.

– А мені не видно, хто зі мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловік.

– Я можу підійти до свічки, тоді побачите! – запропонував Горич.

– Тоді вистрілю…

– Довіряти людям потрібно, телепню! – знову розсердився шофер.

– Довіряти в темряві?! Людям?! – замість кепкування в голосі чоловіка вже звучала злість. – Яким людям?!

– А ти не дезертир? – запитав шофер.

– А тобі яке діло?! – розсердився чоловік. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираєтеся, – стрілятиму. Перевірите свою удачу.

– Ходімо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.

Вони звелися на ноги і зробили декілька гучних кроків назад.

– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловік, і друзі зробили ще декілька кроків.

І раптом у темряві заплакало немовля.

– Ой, Боже ж! – схлипнула жінка.

– Годуй! – наказав чоловік.

– Зараз, зараз… тільки б молоко не кінчилося, – скоромовкою заговорила жінка.

– Я йому кінчуся! Гляди мені…

І вогник свічки знову затріпотів. Потім піднявся над землею метра на півтора й повільно поплив геть.

Услід за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.

– Пішли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.

– А що, коли барабан повернути на горизонт і посвітити? Це ж не небо – може, що і побачимо?! – запропонував шофер.

– Можна, – погодився товариш. – Що освітимо, те й побачимо…

Вони повернулися до машини. Точніше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки і залізли в кузов. Горич увімкнув тумблер, і доки розігрівалась-розгорялась іскорка всередині прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набік, щоб змогло воно, якщо спалахне, освітити землю. Повернули так, щоб освітило шлях, уже пройдений машиною. Навіть відкинули задній борт.

Світло накопичувалось усередині прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промінь. Освітило землю за машиною і поповзло по цій землі далі. Горич і шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках і вибоїнах.

– Місяць ось теж такий, напевно, – зітхнувши, сказав Горич.

Шофер мружив очі, відвиклі від яскравого світла.

Його товариш сплигнув на освітлену доріжку.

– Може, пройдемося! – повеселілим голосом запропонував він.

Шофер теж сплигнув униз.

Вони пішли вслід за променем, який утік по цій землі вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очі.

– Так ти й осліпнути можеш! Нехай у спину світить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаєш, коли востаннє по якій-небудь вулиці гуляв?

– Ні, – зітхнув шофер.

– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на їхні подовжені тіні, скуйовдив своє волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – він вказав рукою на їхні довгі тіні, – це ми на проспекті, на дуже довгому проспекті, а все це темне, обабіч проспекту, – будинки, ресторани, кіноклуби… Десь іще дерева мають бути. І ось ми йдемо і напевно когось зустрінемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закохані парочки і ще зовсім молоденькі дівчата, в очікуванні великої та світлої любові. Дідок із собачкою, що зупиняється біля кожного стовпа… Піонери збирають гроші на спорудження найбільшого у світі аероплана… Ми напевно можемо зустріти і знайомих…

• Предыдущая
• 16/68
• Следующая