Тунель - Келлерман Бернгард - Страница 5

• Предыдущая
• 5/74
• Следующая

— Для мене це новина.

— Кажуть, Ллойд... коли держав шинок... чогось підливав у віскі... щоб викликати в них морську хворобу... От вам і «копаленька»!..

— Неймовірно!

— Так кажуть!

— А тепер викидає мільйони на університети, обсерваторії, бібліотеки...

— Ай-ай-ай! — геть спантеличено прошепотів перший голос.

— До того ж він — тяжко хворий чоловік, цурається людей... Удома в нього бетонні стіни завтовшки цілий метр, щоб із вулиці не чути було жодного звуку... Як в'язень...

— Ай-ай-ай...

— Тсс! — Мод обурено повернула в той бік голову, і голоси замовкли.

В антракті всі побачили, що до ложі Ллойдів увійшов білявий Хоббі й потис руку Етель як добрій знайомій.

— Бачите, я правду казав! — гучно промовив у сусідній ложі низький голос.— Хоббі щасливчик! Правда, не треба забувати про Вандерштіфта...

Невдовзі Хоббі повернувся. Він устромив голову до ложі Алланів і гукнув:

— Ходімо, Маку! Старий хоче з тобою побалакати!

2

— Це Мак Аллан! — сказав Хоббі, ляснувши товариша по плечу.

Ллойд сидів, згорбившись і опустивши голову, у напівтемній ложі, з якої виднілася частина сліпучого кільця лож, заповнених усміхненими, веселими, балакучими жінками й чоловіками. Ллойд не підвів голови і, здавалося, нічого не почув. Та за хвилину він спокійно, сухо, хрипкуватим голосом промовив:

— Дуже радий бачити вас, містере Аллан! Я детально ознайомився з вашим проектом. Він сміливий, він грандіозний, його можна здійснити! Я зроблю все, що зможу! — Ллойд простяг Алланові руку — коротеньку руку з чотирикутною долонею, стомленою і м'якою, як шовк,— і підвів обличчя.

Хоббі заздалегідь підготував Аллана до цієї миті, і все ж Мак мусив узяти себе в руки, щоб приховати відразу й жах, викликані в нього виглядом багатія.

Обличчя Ллойда було схоже на морду бульдога. Нижні зуби трохи випинали наперед, ніздрі являли собою дві круглі дірки, а маленькі, схожі на косі щілини, запалені очиці сльозилися на висхлому, бурому й застиглому обличчі. Ллойд був геть лисий. Огидні лишаї понівечили, висушили йому шию, лице й усю голову, кістки були обтягнені зморщеними м'язами й тютюново-бурою шкірою. Вигляд Ллойда справляв моторошне враження; люди, вгледівши його, блідли, мало не зомлівали, і тільки той, хто мав міцні нерви, міг дивитися на нього спокійно. Це обличчя скидалося на трагікомічну маску бульдога й воднораз наганяло страх, мов живий череп. Воно нагадало Алланові про індіанські мумії, на які він наштовхнувся, коли прокладав дорогу в Болівії. Ті мумії сиділи навпочіпки в ящиках. Голови їхні повисихали, з-за зморщених губів шкірилися зуби, а очі із світлими й темними камінчиками в очницях мали жахливо природний вигляд.

Ллойд, що добре знав, як діє на інших його вид, лишився задоволений враженням, яке він справив на Аллана, і заходився вивчати його риси своїми невеличкими, мокрими від сліз очицями.

— Так, це правда,— знов озвався він,— сміливішого проекту, ніж ваш, я ще не бачив... І його можна здійснити!

Аллан уклонився й висловив радість із приводу того, що його проект зацікавив містера Ллойда. Настала вирішальна хвилина в його, Аллана, житті, і все ж він, на власний подив, був цілком спокійний. Ще входячи до ложі, він хвилювався, але тепер чітко й по-діловому відповідав на короткі й конкретні запитання Ллойда. Перед цим чоловіком, чия кар'єра, багатство і навіть вигляд збили б із пантелику тисячі інших, Аллан одразу відчув себе впевнено, хоч і сам не пояснив би причини своєї впевненості.

— Ви вже все підготували, щоб завтра ж оголосити про свій проект громадськості? — запитав нарешті Ллойд.

— Мені потрібно ще три місяці.

— Тоді не гайте жодної хвилини! — рішуче сказав Ллойд.— У всьому іншому цілком покладіться на мене.— Потім легенько смикнув Аллана за рукав і показав на дочку: — А це Етель Ллойд.

Аллан перевів погляд на Етель, що спостерігала його під час усієї розмови, й привітався.

— How do you do, Mr. Allan? [9] — жваво промовила Етель і, щиро дивлячись йому в очі, подала руку, невимушено й відверто, як це властиво жінкам її породи.— То ось він який! — хвилю помовчавши, додала дівчина з чарівною, трохи лукавою усмішкою, за якою намагалася приховати свою зацікавленість його особою.

Аллан уклонивсь і зніяковів — він зовсім не вмів поводитися з молодими дамами.

Алланові впало в око, що Етель надміру напудрена. Вона нагадувала йому пастельну картинку — такі м'які й ніжні були барви її обличчя, відтінок білявих кіс, синява очей і ніжний рум'янець юних губів. Етель привітала його як великосвітська дама, і все ж у її голосі бриніло щось дитяче, так ніби їй було не дев'ятнадцять років (Аллан знав про це від Хоббі), а тільки дванадцять.

Аллан пробурмотів кілька шанобливих слів; трохи збентежена усмішка не сходила з його вуст.

Етель усе ще пильно його розглядала — і як впливова дама, чия увага — велика ласка, і заразом як допитлива дитина.

Етель Ллойд мала типову американську вроду. Вона була струнка, гнучка й водночас жіночна. Її пишні біляві коси мінилися тим рідкісним ніжно-золотистим відтінком, який жінки, що його не мають, завжди називають наслідком підфарбовування. На разюче довгих віях Етель виднілися сліди пудри. Очі в дівчини були сині і ясні, проте за довгими віями здавалися трохи імлистими. Її профіль, чоло, вуха, шия — все було шляхетне, породисте, справді гарне. Однак на правій щоці вже проступали сліди тої недуги, що спотворила її батька. Від підборіддя до кутиків рота тяглися, мов прожилки на листку, світло-коричневі лінії, схожі на бліді мушки й майже сховані під шаром пудри.

— Я люблю розмовляти з дочкою про те, що мене особливо цікавить,— знов почав Ллойд.— Тож не майте на мене зла за те, що я розповів їй про ваш проект. Етель уміє мовчати.

— Так, я вмію мовчати! — жваво підтвердила Етель і, всміхнувшися, кивнула своєю чарівною голівкою.— Ми годинами вивчали ваші плани, і я стільки про них з татом говорила, що й він дуже ними захопився. І тепер тато від них у захваті, правда ж, тату? — (Маска Ллойда не поворухнулась.) — Тато вас поважає, містере Аллан! Ви повинні прийти до нас у гості. Хочете?

Імлистий погляд Етель був прикутий до Алланових очей, і щира, юна усмішка блукала на її гарно окреслених вустах.

— Ви дуже люб'язні, міс Ллойд, їй-богу! — відповів Аллан з ледь помітною усмішкою, викликаною збудженням і веселою балаканиною дівчини.

Етель сподобалася його усмішка. Вона безцеремонно спинила погляд на його міцних білих зубах і вже хотіла була щось додати, навіть розтулила рота, але цієї миті гучно заграв оркестр. Дівчина легенько торкнулася батькового коліна, вибачаючись так за те, що розмовляє далі,— Ллойд дуже любив музику,— прибрала поважного вигляду й прошепотіла Алланові:

— Вважайте, що я — ваша спільниця, містере Аллан! Запевняю вас: я не дозволю, щоб тато змінив свою думку. Ви ж бо знаєте, з ним таке часом буває. Я примушу його дати справі хід! До побачення!

Аллан відповів на потиск її руки чемним, однак ледь байдужим кивком голови, який трохи розчарував Етель. На цьому завершилася розмова, що вирішила справу його життя й відкрила нову епоху у взаєминах Старого і Нового світу.

Тріумфуючи, впевнений у собі, сповнений нових думок і почуттів, викликаних цією перемогою, Аллан вийшов услід за Хоббі з ложі Ллойда.

За дверима вони наштовхнулися на молодика років двадцяти, не більше; він ледве встиг випростатись і відступити вбік, щоб дати їм дорогу. Незнайомий, видно, намагався підслухати розмову в ложі Ллойда. Молодик усміхнувся, визнавши цим свою провину й просячи в такий спосіб пробачення. То був репортер із «Геральда» — він мав завдання висвітлювати світську хроніку вечора. Репортер безцеремонно перепинив Хоббі.

— Містере Хоббі,— звернувся він,— хто цей джентльмен?

Хоббі зупинився й весело підморгнув:

— А ви його не знаєте? — спитав він.— Це Мак Аллан, власник заводу інструментальної сталі в Буффало, винахідник алмазної сталі «алланіт», чемпіон Грін-Рівера з боксу й найсвітліша голова у світі!

• Предыдущая
• 5/74
• Следующая