Тунель - Келлерман Бернгард - Страница 12

• Предыдущая
• 12/74
• Следующая

Кінець кінцем Мод не витримала й невпевнено запитала:

— А якщо вони все ж таки не зважаться, Маку?

Той вийняв з рота люльку, звів на Мод усміхнений погляд і спокійно, глибоким голосом відповів:

— Тоді я повернуся в Буффало й вироблятиму свою сталь! — Але потім, енергійно, впевнено кивнувши головою, додав: — Зважаться, Мод!

Ту ж мить озвався телефон. Дзвонив Хоббі.

— Негайно нагору!

Коли Аллан з'явився на даху, Кілгаллан — він уособлював собою «Сталь-трест» — вийшов назустріч і поплескав його по плечу.

— You are all right, Mac! [22] — сказав Кілгаллан.

Аллан здобув перемогу. Він простяг одягненому в червоне слузі паку телеграм, і той зник у ліфті.

Через кілька хвилин у садку на даху «Атлантіка» вже нікого не було. Всі, не зволікаючи, повернулися до своїх справ. Готельна прислуга забирала вазони й крісла, щоб звільнити місце для величезного Вандерштіфтового птаха.

Вандерштіфт заліз до кабіни й увімкнув вогні. Пропелер захурчав, вихор змів у куток прислугу, машина пробігла кроків десять і злетіла в повітря. Великий білий птах повернув назустріч імлистим вогням Нью-Йорка і зник з очей.

8

Через десять хвилин після цього засідання напружено запрацював телеграф на Нью-Джерсі, Францію, Іспанію, Бермудські й Азорські острови. А ще за годину агенти Аллана скупили на двадцять п'ять мільйонів доларів землі.

Ці ділянки лежали в якомога зручніших для будівництва тунелю місцях — Аллан вибрав їх ще кілька років тому. То була найгірша і найдешевша земля: дюни, пустища, болота, голі острови, рифи, піщані мілини. Двадцять п'ять мільйонів доларів були сміховинно малі гроші, коли зважити на те, що загалом площа цих земель становила територію цілого герцогства. Входив сюди й видовжений глибокий комплекс у Хобокені, що впирався смужкою завширшки двісті метрів у Гудзон. Всі скуплені ділянки лежали поодаль від великих міст — Алланові ці міста не потрібні були. На його пустищах і дюнах у майбутньому мали вирости свої міста й поглинути околиці.

Поки світ іще спав, Алланові телеграми летіли по дротах та ефіром, захоплюючи зненацька біржі в усіх куточках планети. А на ранок Нью-Йорк і Чікаго, Америку і Європу — цілий світ сколихнули слова: «Синдикат Атлантичного тунелю».

Розкішні газетні будівлі до самого ранку були яскраво освітлені. Ротаційні машини в друкарнях працювали з найвищою швидкістю. «Геральд», «Сан», «Уорлд», «Джорнал», «Телеграф» — усі нью-йоркські газети англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, єврейською, російською мовами вийшли підвищеними тиражами, і коли прокинувся новий день, мільйони газетних аркушів затопили місто. У швидкісних ліфтах, на рухомих тротуарах і екскалаторах станцій надземної електрички, на перонах метро, де щоранку точилася боротьба за кожнісіньке місце в напхом напханих поїздах, на сотнях поромів і в тисячах трамвайних вагонів — від Баттері й аж до Двохсотої вулиці — точилися справжні битви за ще вологі від фарби газети. На всіх вулицях над юрбами людей з простягненими вгору руками злітали фонтани екстрених випусків.

Повідомлення було сенсаційне, нечуване, неймовірне, зухвале!

Мак Аллан!.. Хто він такий, що він зробив, звідки взявся? Хто цей чоловік, який за одну ніч постав перед очима мільйонів людей?

Байдуже, хто такий Аллан! Адже він зумів розтривожити Нью-Йорк— місто, яке з дня на день рівномірно котилося звичною колією!

Люди прикипали очима до газетних рядків, у яких видатні особи в телеграфному стилі висловлювали свої думки про майбутній тунель.

Ч. X. Ллойд: «Європа стане передмістям Америки!»

Тютюновий магнат X. Ф. Хербст: «Вагон товару з Нью-Орлеана до Петербурга можна буде перевезти без перевантажування в дорозі!»

Мультимільйонер X. І. Белл: «Тепер я бачитимуся з дочкою, що вийшла заміж у Париж, не три рази на рік, а дванадцять разів».

Міністр шляхів сполучення де Форест: «Цей тунель для ділової людини — ще один рік життя завдяки заощадженому часу!»

Люди вимагали подробиць і мали на це право. Перед газетними будівлями збиралися величезні натовпи, і трамвайні вагоноводи мусили гатити чобітьми по кнопці дзвоника, щоб проїхати. Годинами погляди щільної живої маси були прикуті до екрану на третьому поверсі редакції «Геральда», хоч там з самого ранку з'являлися ті самі картини: Мак Аллан, Хоббі, нарада на даху «Атлантіка».

«Зустріч представників семи мільярдів!» — «Мак Аллан оголошує про свій проект!» (кінематограф).— «Місіс Браун підписується на десять мільйонів» (кінематограф).— «Ч. В. Сміта витягують із ліфта!»

«Тільки в нас ви можете побачити приліт Вандерштіфта на дах «Атлантіка» аж до посадки моноплана. Його машина збила з ніг нашого фоторепортера» (кінематограф). Білі нью-йоркські хмарочоси з разками цяток-вікон, над дахами в'ється білий дим. З'являється білий метелик, пташка, чайка, моноплан! Він проноситься над садком на даху, повертається, робить посадку. Напливом (на весь кадр) величезне крило. Кінець. Знімок: «Містер Ч. Г. Спінневей, наш фоторепортер. Машина Вандерштіфта збила його з ніг і тяжко покалічила».

Свіжий знімок: «Мак Аллан прощається в Бронксі з дружиною і дочкою перед від'їздом до своєї контори».

І знов та сама серія картин.

Раптом — десь близько одинадцятої години — ця вервечка картин уривається. Що-небудь новеньке?! Всі погляди звернені вгору.

Портрет: «Містер Хантер, маклер. Тридцять сьома вулиця, 212-Іст. Щойно замовив квиток на перший поїзд Нью-Йорк — Європа».

Юрба сміється, вимахує капелюхами, горлає!

Телефонні станції були перевантажені, телеграфи не встигали приймати й передавати телеграми. У тисячах нью-йоркських контор службовці хапали телефонні трубки, щоб обговорити з компаньйонами становище. Весь Манхеттен тіпався у лихоманці! В зубах сигара, котелок на потилиці, без піджака, обливаючись потом, стояли й сиділи, кричали й розмахували руками банкіри, маклери, агенти, клерки. Виробити пропозиції! Зайняти позицію якомога швидше і якомога вигідніше! Ось-ось мала початися гігантська кампанія, «битва народів», у якій зіткнуться капітали і в якій кожного, хто озирнеться, решта затопче ногами. Хто фінансуватиме це гігантське будівництво? В який спосіб? Ллойд? Хто сказав «Ллойд»? Віттерштейнер? Хто що-небудь знає? Хто він, той чорт Мак Аллан, який за одну ніч скупив на двадцять п'ять мільйонів доларів землі? Її вартість має зрости у три, в п'ять — та де! — у сто разів!

Найбільша тривога охопила по-аристократичному вишукані адміністративні будівлі великих трансатлантичних пароплавних компаній. Мак Аллан — убивця трансатлантичного пасажирського руху! Як тільки стане до ладу його тунель,— а цілком можливо, що одного прекрасного дня він таки стане до ладу! — чотириста тисяч тонн на плаву доведеться переплавити, як брухт. Пасажири, що досі користувалися фешенебельними суднами, муситимуть їздити за палубними тарифами, а самі посудини треба буде переобладнувати на плавучі санаторії для хворих легенями або відіслати до Африки чорношкірим! За дві години по телефону й телеграфу було організовано «Антитунельний трест», який склав проект звернення до урядів кількох країн.

Із Нью-Йорка збудження передалося до Чікаго, Буффало, Пітсбурга, Сент-Луїса, Сан-Франціско, а в Європі тунельна лихоманка вже охоплювала Лондон, Париж, Берлін.

Нью-Йорк мерехтів і зблискував у полуденній спекоті, і коли люди знову зважилися вийти на вулицю, на кожному перехресті в очі їм бив, мов грім з ясного неба, величезний плакат: «Сто тисяч робітників!»

Нарешті стало відомо й те, де міститься синдикат: Бродвей — Уолл-стріт. Тут стояв недобудований сліпучо білий хмарочос, всі тридцять два поверхи якого ще кишіли робітниками.

Вже через півгодини після того, як Нью-Йорк затопили оті величезні плакати, на забризканих вапном дошках, що вкривали гранітні сходи до будівлі синдикату, товпилися юрби охочих найнятися працювати, і вся армія безробітних,— вона постійно налічує близько п'ятдесяти тисяч чоловік,— сотнями вулиць сунула до центру міста. У кімнатах на першому поверсі, де ще стояли драбини, козли та діжки з фарбою, їх зустрічали агенти Аллана — холоднокровні, досвідчені чоловіки з метким поглядом работорговців. Вони крізь одежу бачили, як збудована людина, які в неї м'язи й жили. Її силу вони визначали, поглянувши на плечі й руки. Поставати перед їхні очі з підкресленою позою, у гримі чи з підфарбованим чубом було марно. Сивих І кволих, тих, чию силу вже висотала вбивча праця Нью-Йорка, агенти завертали. І хоч за кілька годин вони оглянули сотні людей, лихо тому, хто пробував показатися їм удруге: зухвальця зустрічав такий крижаний погляд, що кров застигала у нього в жилах, а потім агент узагалі переставав його помічати.

• Предыдущая
• 12/74
• Следующая