Ярослав Мудрий - Кочерга Иван Антонович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/18
- Следующая
Невже тебе побачу знову я?
Л ю д о м и р
Хто повернувсь?
М и л у ш а
Та ладо ж любий мiй!
Клянеться тесля, що його вiн бачив,
В печерах на Звiринцi десь живе,
Ховається i лиш вночi виходить.
Туди мерщiй!
Л ю д о м и р
Так ось що значив снiг!
Звалився вiн на голову тобi.
До нього йти!.. А ти хiба забула,
Що клявся, князь Журейка покарать?
М и л у ш а
(ламає руки).
Ой лишенько! Його ще справдi схоплять...
Що ж дiяти? Просить князiвну. Нi!
Сама пiду i в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,
I, може, князь на радощах простить...
Л ю д о м и р
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,
Що люба доня вийде за порiг
I назавжди покине рiдний Київ.
Коли б її затримати вiн мiг...
Але в князiв потреби, бач, не тiї...
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то i звалився в квiтнi снiг
На голову i нам... i Ярославу...
Таке, бач, доню, дiло наше...
II
З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.
М и л у ш а
(зi страхом).
Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).
Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.
А н н а
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А снiг який чистенький i не м'ятий,
Яке повiтря свiже i п'янке!
Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.
Весняний снiг в апрiлi - це, мабуть,
Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цiлий рiк метуть!
Щасливиця! Такого мати лада!
По всiй землi iм'я його гримить!
На всi моря його сягає влада,
Норвегiї король! I цiлий свiт
Твоє iм'я з ним поряд повторяє!
Є л и з а в е т а
Оце мене i мучить i гнiтить...
Подумай лиш! Од краю i до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
I скiльки жертв невинних проклинали
Моє iм'я... а це великий грiх,
Його не змить нi каяттям, нi жалем.
А н н а
При чому ж ти! Мужчини всi такi.
Їм лиш давай добичу та походи,
А що десь там чекають їх жiнки, -
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони i б'ються нiби по свiтах.
Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,
Як став король, а не мандрiвний птах,
I будеш з ним в Норвегiї сидiти,
Полотна прясти й колисати дiти!
Є л и з а в е т а
О боже мiй... покинуть рiдний Київ
I рiдний край... Я не знесу розлуки.
А н н а
(зiтхає).
Це справдi зле. Але дiвочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе,
Ох, i мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
I як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це менi неначе гострий нiж!
Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,
Доми холоднi, вулицi бруднi.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,
Не кажучи уже про кавуни.
Є л и з а в е т а
(зiтхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж менi казати!
Де я знайду чудових стiльки книг,
Такi пiснi, як в Києвi у тата,
Що королiв мудрiший всiх земних.
А Київ наш - зелений i прозорий!
Днiпро широкий... кучерявi гори,
Палати бiлi, банї золотi...
Де ще красу подiбную знайти?
I це все кинуть... Тата, отнiй дiм?
А н н а
Та ну-бо, годi! Годi сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди...
Пора, здається, убиратись в шати,
Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!
Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.
III
Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.
А н н а
(озирнувшись на Микиту).
Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,
Замiсть шукати долi на конi,
Як iншi мужi славнi i мiцнi?
Чи не тебе вiн покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
I серця жар пiд чорний цей клобук? 1
Дивись менi! Чогось на тебе вiн
Скидає оком прикрим, мов полин.
1 Клобук - висока цилiндрична шапка з покрива-
лом. Носять православнi монахи.
Виходять.
Р а т и б о р
(озираючись на князiвен).
Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?
Колiно нечестивого царя?
Д а в и д
(озираючись).
Ушей тут много зайвих i чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвiр'я наше, поговорим там.
М и к и т а
Нi, зараз я невiльний, бо наряд
Менi дав князь i нехтувать не можу.
Д а в и д
То сядьмо тут.
Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.
Р а т и б о р
(сiдає поряд).
Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невiльним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
I нечестивих уряди блюдеш.
Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києвi тут бачили тебе
В одежi мнiха, в князя пiд началом,
То радостi iсповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця,
За Новгород великий, город божий,
Чиї вольностi зламав цей Ровоам!
М и к и т а
(стримано).
Менi казать не треба - знаю сам,
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує вiн державу
I Новгород мiцнiє разом з ним?
Р а т и б о р
(обурений).
Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,
На город наш нове звалилось горе:
В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,
Водив полки в якiсь Зирянськi гори,
I кiлька тисяч наших край землi,
Бiля Ворiт Залiзних, полягли.
Д а в и д
(зiтхнувши).
Мої сини погибли там обоє
I тисячi iних хоробрих воїв.
Р а т и б о р
А Ульф живий! I знову Ярослав
Його до пас посадить.
М и к и т а
Вже вiдняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа вiн страшку обрушив лють.
Р а т и б о р
Це все одно! Бо кривд минулих мкого,
I всi вони до бога вопiють!
Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що вiрностi зразок був знаменитий,
Коли човни князiвськi порубав -
Щоб на Русi був князем Ярослав!
А вiн його за вiрнiсть заточив!
Возстань i мсти! Тобi належить гнiв
I местi меч, як сину Коснятина,
Добриничу, наслiднику князiв!
М и к и т а
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цiм станi ворогiв,
Куди мене привiв священний гнiв
I жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем i ховаю нiж -
О боже мiй! - пiд цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! I коли ж!
Коли пiзнав так близько розум дивний
Мудрiшого з усiх земних царiв,
Пiзнав того, хто не лише в добрi,
А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,
Немов насправдi вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив i як би не блукав, -
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид i Ратибор пiдводяться.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!
Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.
- Предыдущая
- 8/18
- Следующая
