Ярослав Мудрий - Кочерга Иван Антонович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/18
• Следующая

Коли там ворон чорний звив гнiздо...

С и л ь в е с т р

Свят, свят господь! Не хочу далi слухать,

Сьогоднi в храм до мене завiтай

I душу там збентежену одкриєш.

(До iншого ченця).

Куди це ти зiбрався, Свiчкогасе?

С в i ч к о г а с

Благослови, достойний отче, вийти -

Чорнило зсякло, треба розвести

I каламар просохлий цей наповнить.

С и л ь в е с т р

Ану сиди i не кажи брехнi!

Не каламар просох, а, мабуть, горло,

I не чорнила жаждеш, а вина!

С в i ч к о г а с

Їй-богу ж нi! По-перше, я не п'ю,

I жодної вiверицi 1 не маю,

Та й ключник княжий виїхав в село,

Хто ж бiдного монаха почастує?

1 Вiвериця - найдрiбнiша монета в стародавнiй руськiй грошовiй системi.

С и л ь в е с т р

А ти б i рад! Чекаєш лиш нагоди,

Аби вином упитись даровим!

Одумайся, невiголос ледачий,

Згадай, чим був i чим тепер єси.

Знов хочеш стать нещасним свiчкогасом!

С в i ч к о г а с

Та я ж нiчого!

С и л ь в е с т р

Я тебе призрiв,

Ченцем зробив, списателем iскусним.

Ти хоч дурний, принаймнi сапоги

Мужiв розумних поносив у мене,

То знов назад!

С в i ч к о г а с

Прости, премудрий отче!

С и л ь в е с т р

Хiба не чув словес святих отцiв,

Як хмiль ченцiв в скотiв перевертає,

Що третю чашу наливає лев,

Четверту - вепр скажений, п'яту - бiс.

С в i ч к о г а с

О боже ж мiй! Та я ж єдину чашу,

Куди вже там про п'яту i гадать!

II

В галерею з правого боку входить князiвна Єлизавета, молода 17-лiтня дiвчина, з молитовником в руках.

С и л ь в е с т р

Благослови господь тебе, князiвно!

Ченцi поштиво уклоняються, а Єлизавета, кивнувши їм голiвкою, пiдходить пiд благословення до Сильвестра.

Єлизавета

Скажи, мiй отче, чи давно пройшла

До церкви мати?

С и л ь в е с т р

Тiльки що, недавно.

Спiши, дитя, господь тебе простить

(гладить її по голiвцi),

Бо ангельська душа твоя i чиста.

Є л и з а в е т а

О нi, мiй отче... зараз грiшна я,

Бо гусляра заслухалась старого

I в божий храм спiзнилась.

С и л ь в е с т р

Бог простить.

Є л и з а в е т а

Як тут у вас затишно i цiкаво,

Якi книжки великi...

(Спиняється бiля конторки Микити).

А якi

Блискучi фарби! Чистi i яскравi,

Немов смарагд або в саду квiтки...

У тата є фiал 1 дорогоцiнний,

Неначе мед прозоро-золотий.

Крiзь нього я, коли була дитина,

На божий свiт дивилась з темноти.

I все тодi таким здавалось дивним,

Немов в раю чи в радiсному снi -

Такi ж твої малюнки чарiвнi...

1 Фiал - чаша.

С и л ь в е с т р

Микита в нас зело прехитрий майстер

I в чудному художествi велик.

Є л и з а в е т а

(милуючись мiнiатюрою в книзi).

Яка краса! Як барви всi согласно

В один вiнок на золотi сплелись!

Так, це той свiт далекий i прекрасний,

Що в кришталi я бачила колись.

М и к и т а

Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi,

I є, княжна, мистецтва дивний свiт -

Воно завжди пiдносить душу нашу,

Краси й добра нехибний заповiт.

Але душi збентеженiй i хмурiй

В святу красу дороги не знайти...

Блажен, кого життя минають бурi,

Спокуса зла не стрiне на путi...

С в i ч к о г а с

Отак i я, коли дивлюся в чашу,

Далеко легше стане на душi.

Проходить скорб...

С и л ь в е с т р

(гнiвно).

А ти чого, монаше!

Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!

Геть з-пред очей!

С в i ч к о г а с

(про себе).

Якраз менi до речi -

Напевно, вже прийшов виночерпець...

(Виходить).

Є л и з а в е т а

Ну, я пiду,

(зiтхнувши)

бо гнiвається мама...

Прощай, мiй отче...

С и л ь в е с т р

Бог благослови

Тебе, голубко наша яснокрила!

Є л и з а в е т а

(до Микити).

Прощай i ти, художниче умiлий.

З яких до нас ти завiтав країв?

М и к и т а

(пiдводиться).

Я мандрував багато i далеко

I рiдний край давно вже залишив...

Є л и з а в е т а

А де ж твiй край?

М и к и т а

То Новгород великий.

Є л и з а в е т а

Суворий край...

(Здригнувшись).

Я народилась там,

Але тремчу, коли його згадаю...

Б'ють на сполох... пожежа... Буйнi крики...

Убивство... кров...

М и к и т а

(хмуро).

То кров людей свята,

Яку не ми, а iншi проливали...

Є л и з а в е т а

Тодi була дитина я мала,

Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,

Яка мене, мов сонце, пройняла,

Коли сюди приїхали ми в маї,

I солов'ї спiвали над Днiпром,

Що миготiв на сонцi серебром,

I Київ враз засяяв перед нами

Серед дерев златими куполами.

З того часу я Київ полюбила.

Не там, а тут моя вiтчизна мила.

Прости, тобi я болю завдала.

М и к и т а

Дарма - аби ти радiсна була...

Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiгає Анна, сестра Єлизавети, трохи старша за неї дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй руцi, на рукавичцi, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони ченцiв, вона кидається до сестри.

А н н а

Яка ж я рада, що знайшла тебе!

Де мама? В церквi?

Є л и з а в е т а

(киває).

А н н а

Так-бо ж я i знала!

Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан...

Є л и з а в е т а

Та як же ти... ще з соколом!

А н н а

Ну що ж!

Коли ж такая трапилась пригода,

Що й досi я не схаменусь нiяк!

Є л и з а в ет а

Та що ж таке?

А н н а

Пiд Вишгородом я

На лебедiв уранцi полювала.

Аж гульк, дивлюсь, iз лiсової мли

Ватага суне витязiв удалих

З богатирем прегарним на чолi.

Напевно, то якiсь новi варяги,

Бо в нас таких не зустрiчала я...

Так чи не так, острогами коня

Я стиснула i далi од ватаги!

Дивлюсь назад - вiн скаче наздогiн!

Є л и з а в е т а

Хто наздогiн?

А н н а

Та той варязький витязь...

Я ще хутчiш - що мить, то ближче вiн.

Аж до Гори я не могла спинитись,

I тiльки стук загрозливий копит

За спиною я близько почувала.

Є л и з а в е т а

Безумная!

А н н а

Аж ось коло ворiт

Його, мабуть, застава затримала,

I я сюди, нарештi, утекла!

Аж стисло дух!

С и л ь в е с т р

Та хто ж цей окаянний?

Його схопити треба!

А н н а

Менше з тим!

Аби вiд мами тiльки не попало.

Пiду скорiш до церкви...

Є л и з а в е т а

Схаменись!

Ти ж з соколом!

А н н а

I справдi... що ж робить...

Вiзьми його, голубко, хоч на мить.

Передає Єлизаветi сокола, та бере.

III

Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в

галерею вбiгає Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з смiливим обличчям, з рудо - золотавим волоссям. Злякана Єлизавета вiдступає й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька варягiв входять за ним.

Гаральд

Нарештi я догнав тебе, царiвно!

Даремно ти тiкала, бо вели

Мене сюди мої пригоди дивнi,

Коли я плив до вашої землi...

Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,

Хто дiвчина ота свiтловолоса...

Бiля монаха чорного, отам?

Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.

• Предыдущая
• 3/18
• Следующая