Майстри часу - Кочерга Иван Антонович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/19
• Следующая

VIII

Входить Лiда.

Ю р к е в и ч (не помiчаючи Лiди, що зупинилася бiля порога). К чорту! К чорту вас i вашу курочку, к чорту вашу принцесу Буль-Буль! К чорту вашi грошi! (Шпурляе в Лундишева важким пакетом i, перекинувши пляшку, вибиває в нього з рук склянку. Зляканий граф схоплюється). Подавiться вашими тисячами, через них я трохи не вбив вас, проклята мавпо! Пiд три чорти ваш Париж, якого менi не доведеться побачити! А!

Л у н д и ш е в (витираючись i тремтячи). Ви... ви божевiльний! Ви здурiли! Я завтра скажу Андрiєвi Iвановичу, щоб вас прогнали з служби... Я... я попечителевi напишу.

Юркевич кидається на нього з кулаками. Лундишев тiкає.

Ю р к е в и ч (дико озирається i бачить Лiду, що застигла здивована i злякана). Лiдо! Лiдо! (Пiдбiгає до неї i хапає її руку). Лiдо, менi страшно! Врятуй мене, моя дiвчинко! Лiдо, якби ти знала, на що я зараз зважився! (Тулиться до неї, весь тремтячи i схлипуючи). А! Я знаю... Це вiн... це той механiк з зубним болем!

Л i д а. Олексiю Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина... хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як i ранiш.

З гуркотом, - цього разу з правого боку, - влiтає поїзд i проходить повз вiкна. Дзвiнки i метушня.

Л i д а. Дивiться! Це ваш поїзд! Iдiть мерщiй! Iдiть!

Ю р к е в и ч (з криком). Лiдо! Лiдо! I ти, i ти мене женеш вiд себе?

Вiдчиняються дверi, входить Софiя Петрiвна.

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога, моя рiдна! Не покидай мене, моє останнє щастя!

IX

С о ф i я П е т р i в н а (виступає вперед, вiдкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. I ви не посоромилися сказати менi, що їдете самi, не посоромилися тiкати вiд мене з першою-лiпшою, з пiдфарбованою красунею з веселого дому!

Л i д а. Ах! (Бiжить до дверей). Який сором, яка ганьба!

Ю р к е в и ч (кидається до Софiї Петрiвни з пiднесеною рукою). Пiдла тварюко! Замовчи, або я тебе вб'ю.

С о ф i я П е т р i в н а (iз зневагою). Ти мене вб'єш? (Лiда тiкає). Зараз же їдьте додому!

Чути третiй дзвiнок. Гудок. Поїзд рушає.

Ю р к е в и ч (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль... Двадцять три тисячi... Двадцять три тисячi. Венецiя, Париж... Чарiвний мiраж... Щастя, воля, слава... Тисячi вогнiв попереду... Лiдочка!.. Лiда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя... Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз бiжить... Поїзд, мiй поїзд! Геть! У мене є ще бiлет моєї екскурсiї - я ще поїду.

Вiдштовхує з дороги Софiю Петрiвну i бiжить до дверей, але зараз же вiдступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях i тихо смiється, накручуючи ключем годинника.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пiшов, мiй любий друже. Сподiваюся, що вi не скучаль цi двадцять чотири хвилини - подiй, здається, було досить?

Ю р к е в и ч (кричить). Диявол! (Зомлiв).

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль - значить, або доля, або чорт.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Та сама станцiя. 1919 рiк.

І

Входять поручик i начальник станцiї.

П о р у ч и к. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Як завжди - п'ять сорок.

П о р у ч и к. А на Шепетiвку?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.

П о р у ч и к. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.

Виходять.

II

Входить Юркевич. Тепер йому 32-33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.

Ю р к е в и ч. Невже ж це можливо? Вона - Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, - вона мене пам'ятає, а може... а може й кохає! Яка химерна рiч - життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки... i яких рокiв!

Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.

К а р ф у н к е л ь. Хм. Дер таузенд. Дi ур гет фор. (Пiдносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспiшає. (Виймає з другої кишенi другого годинника). Абер найн. Зi гет рехт. Е, пардон, - вi не знайт, коли поїзд на Варшава?

Ю р к е в и ч (неуважно). Напевно не знаю. Здається, вiн запiзнюється на тридцять п'ять хвилин.

К а р ф у н к е л ь. Вас? Дас iст унергерт! Це неможливо! Я мушу пiслязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмiнно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що нiколи не шануваль час. Я не можу спiзняль.

Раптом чути мелодiйне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.

Ю р к е в и ч (здивовано озирається). Що таке? Звiдки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?

К а р ф у н к е л ь (виймає ще одного годинника з кишенi - тринькання стає гучнiшим). Алле таузенд! Я не можу спiзняль!

Ю р к е в и ч (вiдступає вражений). Боже мiй! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!

К а р ф у н к е л ь. Вас? Вас волен зi? (Накручує годинник ключем).

Ю р к е в и ч. Ну та, звичайно ж, ви! I знову на моїй дорозi. Механiк з годинниками i зубним болем, який... якого...

К а р ф у н к е л ь (дивиться спiдлоба на Юркевича). Який даваль вам сiм рокiв тому маленький лекцiй про руський iнтелiгент i про закон тiсного часу. I навчиль вас цiнувати кожну хвилину життя.

Ю р к е в и ч. Чорт би забрав вашi лекцiї! Вони менi дорого коштували. Це не лекцiї, а чаклунство. Я й досi тремчу, коли згадую той вечiр.

К а р ф у н к е л ь. Та при чому ж тут я? Я тiльки скромний учений i механiк - дзигармайстер. Я ж казав вам тодi, що дещо розумiю в життi, в часi i в його законах. Ну, то нема нiчого дивного, що я вмiю приманiль собака з-за грубки - ден гунд аус дем офен льокен.

Ю р к е в и ч. Так, але звiдки ви знали, звiдки ви це все знали?

К а р ф у н к е л ь. Знали? Що я зналь?

Ю р к е в и ч. Звiдки ви знали, що зо мною трапиться стiльки пригод, таких незвичайних i трагiчних?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Подiї або трапляються дуже рiдко, або сунуть цiлий юрба. Життя, як колода карт - козирi або йдуть один за один, або їх зовсiм немає. Час буває або пустий - цiлий рiк без подiй, - або тiсний вiд рiзних пригод, що налазiль один на один i валiлься, як снiг на голова.

Ю р к е в и ч (задумливо). Справдi, це так i, мабуть, дуже просто. Але звiдки ж ви знали, що саме тодi, що саме того вечора звалиться на мене стiльки пригод?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це вже зовсiм не трудно. Адже ж вi самi казаль, що багато рокiв проживаль дуже нудно. I раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозумiль, що для вас починалься смуга тiсних часiв - коли подiї доганяють один одна i йдуть як зграя риб, що збиралься викидать iкру.

• Предыдущая
• 6/19
• Следующая