Майстри часу - Кочерга Иван Антонович - Страница 4
- Предыдущая
- 4/19
- Следующая
Дивiться ж, мiй рiдний, бережiть мою принцесу, мою любу втiху. Доручаю її вам, мою руденьку красуню!
С о ф i я П е т р i в н а. А! Так от його правда! Принцеса! Руденька, красуня! Я так i знала!
Ю р к е в и ч. Неодмiнно, неодмiнно. Буду берегти, як зiницю ока.
Л у н д и ш е в. Пам'ятайте ж, вiзьмiть окреме купе першого класу. Якщо вона схоче купатися - нехай купається. Та ви й самi витирайте їй часом груди i нiжки.
С о ф i я П е т р i в н а. Який цинiзмi
360
Л у н д и ш е в. Та за одним заходом пошукайте в неї блiх.
С о ф i я П е т р i в н а. Нi, це вже занадто! Постривай же, негiднику!
Зникає.
V
Л у н д и ш е в. Ну, я пiшов. Адьє! (Виходить).
Ю р к е в и ч (сам). Яке щастя, яке чарiвне щастя! Три тисячi карбованцiв, воля, радiсть, життя! Та це ж можна послати до бiса прокляту гiмназiю, - два роки подорожувати, побувати в Iталiї, надрукувати мою книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль!
Чути далекий протяжний гудок паровоза.
Яке щастя - не знати нiяких турбот i тiльки слухати цей далекий зазивний гудок паровоза. Тихий вечiр, м'яка канапа, а там, за вiдчиненим вiкном, догоряє зоря, пливуть голубi поля, летять золотi iскри i так п'янкувато пахне ароматним березовим димом, - а паровоз усе бiжить i бiжить, i дзвiнко кричить, i будить далеку луну, i так солодко завмирає серце. А попереду чарiвний, широченний свiт... Золотi вогнi Парижа... палаци, музеї, жiнки, нескiнченне свято мистецтва. А далi Iталiя, Венецiя, тихi канали, чорнi гондоли... море. Нi, це якась казка! Мерщiй на повiтря, доки я не прокинувся! (Хапає чемодан i тягне його в дверi).
Цiєї хвилини чути гучний дзвiнок i видно, як на перон влiтає поїзд, з блиском i гуркотом проходячи повз вiкна. Дверi розчиняються, i входять 2-3 пасажири з клунками i чемоданами. Зараз же вбiгає ще один i кричить: "Ходiм мерщiй - це на другiй путi, а я вас шукаю", пiсля чого всi спiшно виходять.
Входять двi дами, за ними носильник тягне цiлу гору багажу. Дами проходять в "дамську кiмнату".
Н о с и л ь н и к (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте турбуватися, ваш трохи спiзнюється.
Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона пiдходить до стола i поправляє зачiску перед дзеркалом, пiсля чого теж простує до "дамської кiмнати". Юркевич кидається до неї.
Ю р к е в и ч. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдiє... Павлiвно! Лiда (обертається). Ах! Олексiю... Семеновичу!
Ю р к е в и ч (бере обидвi її руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлує її руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!
Л i д а. Невже ви мене пам'ятаєте?
Ю р к е в и ч. Вас дивує моя смiливiсть i нiжнiсть моїх слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере їїї за руки i садовить поряд себе в крiсло). В своєму життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, - i це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цiлi два роки. I тiльки згадував потiм кожну хвилину, яку я прожив бiля вас так близько, а насправдi так далеко...
Л i д а. Ви... ви самi не хотiли.
Ю р к е в и ч. I коли мене перевели з Курська i я прощався з вами i хотiв сказати вам так багато... ви простягнули менi мовчки руку, дивлячись кудись убiк. I я пiшов... пiшов назавжди. I раптом ми почали писати одне одному, i запiзнiла нiжнiсть спалахнула таким нестримним полум'ям! А потiм припинилось i листування...
Л i д а. Я була в Петербурзi... на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).
Ю р к е в и ч. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi... Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?
Л i д а. I все-таки поїхали... поїхали назавжди.
Ю р к е в и ч. Поїхав, поїхав... А чому ж ви не сказали менi - зостанься?
Л i д а. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло - не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки... Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.
Ю р к е в и ч. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте - це моє мiсто.
Л i д а. Тут живуть нашi родичi.
Ю р к е в и ч. Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Але це, здається, десь на селi.
Л i д а. Так, за десять верст - у Полинiвцi.
Ю р к е в и ч. Чому ж ви самi?
Л i д а. Я не сама - там мама i Катя. А ви виїжджаєте?
Ю р к е в и ч. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!
Л i д а (сумно). Там знайдете iншу радiсть - кращу за цю.
Ю р к е в и ч (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася доля: один багатий пан дав менi одне... одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з'їздити в Париж i привезти йому одну... одну рiч. Ви пам'ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон - i раптом така нагода! Але тепер - але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, "закон тiсного часу", коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?
Л i д а. Так... дуже надовго. Я виходжу замiж.
Ю р к е в и ч (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!
Л i д а. За одного тутешнього земця - з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.
Ю р к е в и ч. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?
Л i д а. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед - поважати людей, якi боролися за правду.
Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам'ятаю - вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.
Л i д а (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!
Ю р к е в и ч. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?
Л i д а. В п'ятницю.
Ю р к е в и ч. Як! У п'ятницю? Через три днi?
Л i д а. Та пiзнiше ж не можна - починається пiст.
Ю р к е в и ч. Нi, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?
Л i д а (пiдводиться схвильована). Любов... любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..
Ю р к е в и ч. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi - вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi - в Курську?
Л i д а. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу - я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали... (Зiтхає й одвертається).
Ю р к е в и ч (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б... Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!
Л i д а (пiдводиться). Прощайте!
Ю р к е в и ч. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово - i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, - я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.
- Предыдущая
- 4/19
- Следующая
