Выбери любимый жанр

Поеми - Украинка Леся - Страница 15

Изменить размер шрифта:

Тифліс, 20.04.1904

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]

Трістан блукав по лісі,

ловив зелений шум,

хотів йому віддати

своє кохання й сум.

Та ледве де береза

лагідно зашумить,

Ізольдин голос любий

він згадує в ту мить.

Крізь віття синє небо

погляне в вишині, –

Ізольдині він очі

спогадує ясні.

З одчаю на узлісся

іде сумний Трістан,

аж там злотистим житом

лиснить розлогий лан.

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,

упав у борозенку

і тяжко заридав.

Прийшла дівчина жати

і постать зайняла,

почула те ридання

і ближче надійшла.

Мов доля необорна,

була її краса,

і чорна, мов те горе,

була її коса.

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай, –

хто гляне в теє пекло,

то забуває рай.

А голос у дівчини –

мов тої скрипки спів,

що викликає мертвих

на танець із гробів.

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми

лілейними руками

та спільними слізьми.

Спитав він: «Як ти звешся,

дівчино таємна?» –

«Ізольда Білорука», –

відмовила вона.

«Се ймення – найсвятіше

в сім світі і в раю!

Ізольдо! Ох, Ізольдо!

Прийми любов мою!»

«Ти пестив так ніжно мене,

коханий Трістане,

а в очі так сумно дививсь,

аж серденько в’яне.

Мені ти уста цілував

і руки біленькі,

а сльози на коси мої

котились дрібненькі.

Мені ти слова промовляв

палкої любови,

чому ж вислухати не хтів

моєї розмови?»

«Ізольдо, Ізольдо моя,

в очах твоїх темних

хотів би я бачить блакить

країв понадземних!

Ізольдо, Ізольдо моя,

коли б твої коси

мінилися золотом так,

як житні покоси!

Твій голос, Ізольдо моя,

рвачкий та жагливий,

коли б він, як шелест берез,

був тихий, пестливий…»

«Не варто журитися тим,

коханий Трістане!

Хрещеная мати моя

мені те достане.

Бо мати хрещена моя,

то фея Моргана». –

«Біжи ж ти до неї мерщій,

Ізольдо кохана!»

«Ой матінко-феє Моргано,

зміни мені вроду мою!

Хай буду білява та ясна,

мов ангел у божім раю».

«Ох, донечко люба Ізольдо,

се ж я тобі вроду дала,

в колиску дарунок принесла,

як ти там лежала мала.

Красі твоїй, доню Ізольдо,

ніхто ще догани не дав». –

«Журлива ся темная врода,

мій милий від неї ридав.

Дай, матінко, злота й блакиту,

нехай же я буду ясна,

хай милий мені усміхнеться,

як сяя весела весна».

«Гаразд, моя доню Ізольдо,

я золота в сонця візьму,

блакиту морського позичить

попросим русалку саму».

«Навчи мене, матінко-феє,

розмови берез у гаю,

хай буде мій милий щасливий,

як дрібна пташина в маю».

«Ще краще, ніж тії берези,

шумлять веретенечка фей,

бо все наймиліше вчуває

в тім гомоні кожен з людей.

Що схочеш, коханая доню,

тобі я зміню в одну мить,

одного не зможе Моргана –

твоєї душі одмінить».

У темнім лісі знов Трістан

самотну терпить муку,

і жде до себе і не жде

Ізольду Білоруку.

Коли щось шурхнуло, мов птах,

з кущів струсило росу,

і враз Трістан побачив там

Ізольду Злотокосу.

Ті самі очі і коса,

та сама тиха мова…

Душа Трістана в небеса

полинути готова!

«Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

Сюди з-за моря приплила,

кохана чарівнице?

Та як же випустив тебе

король той недоріка?

Чи ти для лицаря свого

убила чоловіка?

А де ж твій кубок золотий

і те дання уроче?

Тепер свідомо я до дна

його доп’ю охоче!

Напій кохання нам заллє

і згадку про розлуку». –

«Трістане! Ти хіба забув

Ізольду Білоруку?»

«Вона забудеться тепер,

як ночі тінь минула!» –

«Трістане! Що коли вона

про тебе не забула?»

«Нехай вона в Єрусалим

іде на прощу боса.

Тепер до мене прибула

Ізольда Злотокоса!»

«Трістане! в тебе є гріхи,

великі, непростимі.

На їх навряд чи проща є

в святім Єрусалимі».

«З тобою, люба, я готов

іти на вічні муки!» –

«Трістане! Годі вже розмов,

поглянь мені на руки!

Згадай, кого ти посилав

сьогодні до Моргани!

Куди ж тепер мене пошлеш

загоїть в серці рани?

Хоч зникла тьма з очей моїх,

зате лягла на душу.

Ти чорний камінь там поклав, –

повік його не зрушу.

Нехай же знов моя коса

чорніє, мов жалоба!

Я сеї барви не зміню

віднині вже до гробу».

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Поеми

Украинка Леся

Наши партнеры