Выбери любимый жанр

На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 9

Изменить размер шрифта:
9

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого.
Не будьте, вороги, ненависні до того,
Хто в серці замірів владарних не здійма,
Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,
Не довго втримувать вам лютість серця свого!
Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –
Що я без щастя-долі у житті сьому
Нічого доброго зробить не мала сили;
Кінця бажайте безталанню мойому,
Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва)[8] 

I

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
Мене вiд те­бе до­ленька же­не,
Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок…
I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не.
Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi
Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги,
Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi
I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги.
Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця,
Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, -
То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця
Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

II

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви,
Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись;
Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi
Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс,
Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни
Згинули рап­том, як лю­бiї сни;
Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну
Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..
Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi
Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, -
Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi,
Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!
Онде ба­лоч­ка ве­се­ла,
В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла,
Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi,
Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi,
Коло сел сто­ять то­по­лi,
Розмовляють з вiт­ром в по­лi.
Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї,
Здається, без краю, - аж зно­ву
Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї
Провадять таємну роз­мо­ву.
Он яроч­ки зе­ле­ненькi,
Стежечки по них ма­ленькi,
Перевитi, мов стрi­чеч­ки,
Збiгаються до рi­чеч­ки,
Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи,
Далi, да­лi по­пiд кру­чi…
Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

IV

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,
Грає вог­нем, про­ме­нiє
I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, -
Степ вiд йо­го чер­во­нiє.
Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє,
Промiнь де ллється iск­рис­тий,
Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє,
Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий.
Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся
В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй,
Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,
Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй
Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;
Часом мо­ги­лу стрi­ваю.
В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, -
Тихо, i вi­тер не вiє.
Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки,
Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi,
Людей тих - без лi­ку!
Веселую чут­но му­зи­ку.
Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi,
Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.
I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му
У мiс­тi ши­ро­кiм!
Себе по­чу­вать оди­но­ким!
I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому
Склонитися слу­хом i оком.
Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли
В да­ле­кiй країнi,
Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi
Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли
Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi.
На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi,
Огнi за­па­ла­ли
У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли,
Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi
Незлiченнi свiт­ла сi­яли.
В широкім просторі губилося око,
А думка питала -
Де щастя шукать вона мала,
Любові й надії - у небі високо?
Чи в морі спокою б шукала?
Ні думко! Даремне в світовім просторі
притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях, не в морі, -
Між людьми поради питати!
Шукай, може, душу там знайдеш де щиру
І розум величний;
Де правди не згас промінь пишний,
Там теба шукати любові та миру.
Спокій же знайдеш коись вічний!..
вернуться

8

(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - українсь­кий бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.

9
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры