Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 8
- Предыдущая
- 8/82
- Следующая
- Моє вона, Богдане, - обізвалася вона наново, - це те, що дівчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, «поступовим» вихованням не найшла би відповідного місця в нашій хаті, де все діється по традиціях стародавніх добрих газдинь, де заховуються старі, давні обичаї, хороняться народні святощі, а нараз між усе те в опокій моєї поважної, взірцевої хати донька урядовця, емансипантка! Маєш! Сам скажи. З одної сторони, вона собі голову наукою забиває, а другим боком, і хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи її за жінку? Що вона? Чи то яка репрезентація? Вправді, Обринські - гербові, але що з їх герба без маєтку? Не українцям бавитися в герби, як іншим народам, їм що інше треба. Вже би вся моя фамілія, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дізнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, - додала лагідніше, побачивши, що я ані словом не перебиваю її, - спам'ятайся, поки заженешся. Більшого добра, як його твоя мати тобі бажає, не придумає для тебе ніхто.
- Дякую вам, мамо! - відповів я їй спокійно, між тим коли в моїй груді щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дівчина з диким вихованням і, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої сторони і мужчинам рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але дика, як і вони всі ті Обринські, вздержливі, амбітні. А щодо другої точки, що вона рада мужчинам, то ви ще більше помиляєтеся. Коли ви це бачили, завважали? - спитав я і тут же нервово розсміявся.
Спитайтеся мене, мамо, яка вона дійсно, ота, по-вашому, така Маня, а я вам скажу. О, матері, матері! - кликнув я гірко. - Хто б годен вам догодити! які ви добрі, а які страшні й самолюбні! Хто б своє щастя у ваші руки уклав! Однак я знаю, - Додав я відтак, - що найбільше паде на вагу в оцінці цеї молодої дівчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку.
Та дарма, мамо, в тім дівчина не винна. Так невинна, як і в тім, що ось я зірвав ці білі цвіти.
- То ти легковажиш мої слова, сину? - спитала і глянула на мене з жалісливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем і не все хотів піддаватися її приказам.
- Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокійно, - але просто ви уроїли собі щось, що навіть ще і в мені не сформулювалося. Ані разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навіть не сказав вам, чи люблю її.
Вона всміхнулася й махнула рукою.
- Такі справи починаються цвітами, кінчаються женячкою, - сказала. - А ти знаєш, сину, що стільки всього мого щастя, що ти і твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула тихше, неначе за її словами крилося ще щось більше за те, що вже одверто заявила, - твердого, що якби не він у мене, Богдане, ми б сьогодні не були заможними, а цілком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є.
- Я знаю, мамо, - відповів я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що ніколи не буду невдячний проти вас. Одначе.
- Одначе, женитись будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матері? Правда? - настоювала на своїм.
- Як буду коли женитися, мамо, - відповів я, усміхаючись, - з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мій, женячися, для себе женився. Більше не можу нині сказати й прирікати, бо нічого й сам не знаю. А тепер не журіться бог зна якими видіннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, - додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.
- Один, синку мій, один. - сказала вона і, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши ні слова, притиснув її руку так само до своїх уст. - Не дивуйся моїм словам, сину, - додала, ніби шукаючи помирення за свої слова. Мені серце само не дає супокою. Все щось віщує про тебе і ту дівчину; тому я так, сину, іноді і вночі, як не можу вснути, боюсь і мучуся різними гадками про тебе. Кілька разів уже й самій пані Обринській, хоч і як її люблю й шаную, ба самій дівчині от так у балачці через штахети ніби жартом натякала, що ніколи не дозволю, щоб мій син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здається, вони мене добре порозуміли, бо від того часу щось між нас мов уступило, хоча, я проти старої, дійсно, нічого не маю і люблю й шаную наскрізь, як добру й чесну людину.
Я прокинувсь мов вколений, і витріщився на неї.
- Мамо! - кликнув з жахом. - Ви справді могли щось подібне пані Обрияській, тій так високо поважаній жінці, і її доньці натякати?
- Ти в мене один, сину, а більше мене ніщо не обходить, - відповіла. - Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справді, лише тому, що я мудрій матері дала до пізнання, щоб свою доньку ліпше берегла, а їй, щоб собі непотрібних речей у голову не брала. Не бійся! Я ліпше знаюсь на жіночій тактиці, як ти! Не один попався за те, що був добрий і чесний. І щоб дівочі уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, і лиш тоді отверезився, як було запізно. Чи треба й тобі подібної долі? Я тебе не віддам з-під свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собі і який повнолітній мужчина, з того всього я сміюся. Ти передусім моя одніська дитина, одинокий мій син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозуміла, а дівчина - не менше.
Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипіти проти матері, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от і в цій хвилі, просто тероризувала. Свідомість, що моя мати могла таку жінку, як паню Обринську, і враз з нею і її непорочну пташину своїми натяками обидити, відбирала мені рівновагу. Я пірвав за капелюх і звернувся до дверей.
- Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала «стій!», а був у неї голос напрочуд гарний і владіючий. Я станув.
- До них, - відповів я з твердим супокоєм.
- Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу, як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, - додала гірко.
- Що сказали вони? - спитав я вмісто всього.
- Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода, оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як і всі Обринські», вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і...
- Мамо, ані слова більше! Вона розсміялася.
- Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?
- О, мамо, ви страшні!
- Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті.
І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.
О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна.
Що вона подумала?
Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того - «ловити» мужчин.
«Мужчин, - заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. - Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як зависть. Погану, грубу зависть.
Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала. І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».
- Предыдущая
- 8/82
- Следующая
