Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 14
- Предыдущая
- 14/82
- Следующая
Це був мій батько.
І справді. З собою був він у рівновазі.
Як сам гуляв, потопаючи в своїй пристрасті до нестями, мусили й другі того зазнавати, - не жалував нікому. Коли ж забирався до праці, не сміли й другі супочинкові віддаватися. Все мусило за діло братися. Не щадив нікого.
Мати хоче з своєї сторони вдержати нормальні відносини між парафіянами й нами, а з тим і матеріальним нашим битом, головно своєю працею.
Встає о 3 - 4 удосвіта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вірність, відданість і пильність на своїй службі робітників і відносини парафіян до нашого майна, - творячи тим (хоч і не такий уже, як їй здається) маєток. І їй, як пересвідчуюсь я часто, з тим також добре, її люди бояться і шанують, відчуваючи в ній якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. І коли вже деякі кланяються перед батьком за його широку попівську гойність і благородність душі, то, певно, - ще більше матері за її характерність і працьовитість, котру кожний на свій лад пізнає й цінить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матір, що, як мур, за свою хату перед людьми обстоює, не любити. В ній є щось геройське. Ніколи скарга, дрібний лемент не отворять їй уст, але й ніколи приниженість духу, обезсилення не найдуть у неї співчуття. Вона знає й держиться одного. Вперед і вперед. Духом не падати й на поверхні життя держатися. З внутрішнім життям вона менше числиться. Вийшовши з любові за свого чоловіка з мужицького роду, славного з своєї поверіхавної краси й опіву, як донька загальношановного панотця Б., а пізнішого владики буковинського, здавила все своє розчарування в подружньому пожитті, красу й молодість душі своєї в собі раз на все. Мов махнувши на молодість, вона все йшла вперед. Ідучи, тягнула й мене за собою; вдержуючися силою духу свого на поверхні життя, мов уходила з тим від терпіння й знесилення в дальшу, як їй здавалося, досконалішу добу життя, яке мав утворити їй одинокий син, одинока дитина її; зриваючи з тим усі мости за собою, що лучили її з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею.
Між ними обома з противними їх стремліннями, характерами й працею - я. Цілком сам один.
Я, становлячи ціле щастя матері, осередок затаєних її мрій, що завдяки найбільше її старанню і праці вийшов, на її думку, вже на якусь укінчену (га-га!) людину, жив і живу ще й досі доволі безжурно, не зазнавши нічого гіркого від життя, - я невдоволений. І - як би ні? З неясним почуттям обов'язку, мовби мав з життя батькового й матері випровадити своїми силами, як третя цілість, щось ліпше, нове. Це раз. Друге - устроїти інтимне щастя й собі (з бажань переважно матері!), держатись, ідучи чимраз вище, на кращій поверхні життя, в котре поставив мене степінь мого образования, інтелігенції й становиська, станути понад рівень буденної людини, - а тут щось, мов друге «я», будиться в мені, зачинає критично до мене відноситись. Я невдоволений. Я невдоволений батьком, невдоволений залізною матір'ю, невдоволений з суспільності нашої, а найбільше з себе. Чи видобувсь я на українця - європейця? Пробував хоч ступити на інший шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Ні.
Я - інтелігент-мужик, що (відчуваю) не вилупився ще цілком а усіх лушпин мужицтва, і тому й діла й поступування його ще отяжілі, безправні й недалекосяглі, що топчуться на одному місці без ширшаго горизонту, крім погляду в заплакану традиційну минувшину, і вузької перспективи будучини.
Як казала ота молода дівчина, що й поглядом не окинула мене тоді, освідчаючись, мов божевільна, старцеві, щоб лиш свого дійняти і йти далі? «Старосвітський!» Га-га! Старосвітський! Ні. Не старосвітський, Маню, а мужик. Безідейний, котрому лежить ще в крові підданство, підлість, покора, прокляте безсилля, і котрого досі задовольняла пересичена буденщина, - не старосвітськість.
Так, Маню, я мужик і не дав ще нікому чогось нового. Все, що робив, наприклад, і для свого народу досі, не було чимсь свіжим (а може - навіть і правдою), бо не було внутрішньою потребою, а сліпим наслідуванням дрібних учинків таких інших, як і я.
Якась ненависть пориває мене проти себе. Ненависть, коли питаю, чим об'являю я свою силу інтелігента, своє так зване вперед? Які мої жертви? Ах, Маню! І в усім тім пізнав я тебе. Чудове ти моє блудне світло, що грає зі мною несвідомо, дратує мене, зближається до мене, уходить і оставляє мене з усім тим тяжким і пригнітаючим мене невидимим моїм тягарем, з чого моє мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами твоїми торгала ти мене, називаючи старосвітським і т. ін. Затям! Твоє, майже дитинне, а таке вже сильне, свіже нутро, твій несформований імпульс до дальшого кращого говорили з тебе несвідомо, і щось, що з тебе виростає, суне й на мене, будить і мене.
Всі «модні» жінки - то блудні світла, без поваги й жертволюбності; без тої непорочної правдивої жіночості, що одна вдержує лад на світі між обома полами, - впевняла мене раз моя мати, і з тим запевненням стала між нами обома, мов неповорушна сила скелі.
(По довгім часі).
Цими днями здибав я знов малого Нестора, що вертав із школи, вже недалеко його мешкання. Надворі падав дощ, а він ішов звичайним кроком і лиш від часу до часу здіймав капелюшину і стріпував з дощу. Я здогонив його й силував іти враз зі мною під парасолем, що він не дуже радо чинив.
- Я не маю парасолі. - впевняв щиро. - То треба так іти. Але це нічого, вдома переберуся, і буде добре. Сьогодні. - додав живо, - завдав нам професор знов тяжку математичну задачу, по обіді буду її виробляти.
- Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я покажу, - предложив я йому.
Він підняв голову і, поглянувши на мене, похитав головою.
- Попробую її сам виробити, і може не буде така тяжка, - і вмовк.
Ми зблизились до його мешкання. Він зняв капелюшину й, окинувши мене, як звичайно, несміливими своїми прегарними очима, забіг хутко на подвір'я. Я пішов далі.
Навіть і він буде вперше пробувати сам виробити собі задачу, що, може, не буде така «тяжка». Справді, Несторе, пробуй, щоб не коритись другій силі. Вона, твоя сестра, також виробляє сама свої задачі, душевні й життєві.
Не цікаво? Сам. А ти, Богдане, велика сліпа сило? В чім твоя задача?
Сам! Велике, горде слово!
Воно розігралось у моїм нутрі різними голосами, і співає, дратує мене. Сам, сам, сам.
Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею і вже разів кілька відвідувала її, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе, тому що Дора остається, на її бажання, в нас до різдвяних свят, вона не противиться дівчині ні в чім, - тим більше, що я майже ніколи в їх присутності про Обринських не споминаю, мовби для мене вони не існували. Сам бачив я Маню кілька разів, як переїздила верхом; але й то скоро й несподівано. А що я знаходився в товаристві інших, - отже, досі ще й кілька слів з нею не обмінив. Значить, більше як три місяці ми не говорили з собою. Що з нею є, заручена вона чи ні - я не знаю. Все вокруг нас мов мрякою оповилося.
Дора збиралась урядити більшу прогулку в ліс і запросила й Маню взяти в ній участь. Маня подякувала. Була хора, цілий тиждень пролежала. Зігрілась - як пояснила пані Ординська - одною проїздкою верхом, простудилась і тепер мусила відлежувати. Вона, мати, рішуче не позволить опустити постіль скоріше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась і впевнила, що без неї прогулки не урядить; хіба що пережде, аж Маня подужає. Маня прирікла, виздоровівши, взяти участь у прогулці. Одначе заявила рішуче, що приїде просто в ліс.
- Відразу і просто в ліс! І ненадовго. Дора супротивлялася.
- Ні вже, Маню. - просила дівчину. - Вперед я прошу до нас. Тітка просить уперед усіх запрошених до себе на каву, а по каві сідаємо всі в брички і їдем!
- Предыдущая
- 14/82
- Следующая
