Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 7

• Предыдущая
• 7/16
• Следующая

Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльо­зи спливали по її лиці.

В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,- в самоті навіть чутно її часом,- роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напли­вали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на вели­ке море вічної тиші...

Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весе­ла, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого ме­не наповняла щастям.

Душе моя!

Тисячі разів я рад був кликати її: «Лишись зо мною, поранкова душе моя!»

Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цві­ли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.

Почулися кроки.

Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: «Ти початок і кінець мойого життя!» - так поздоровляла вона його.

Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.

Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...

Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й три­вожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...

- Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?

- Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...

Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:

- В моїм краю...

Він урочисто повторив її слова:

- В моїм краю...

- поети...

- поети...

- се жебраки!

- се жебраки!

Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.

І лишила - жебрака...

Повно масної, ясної зелені і сміх сонця.

Чотирикутний сад, замкнений мовчаливими пан­ськими будинками, пишався в барвах.

Весняні цвіти цвіли. Ще рано, в сірім світлі під холод­ними краплями роси розвивалися нанині.

І розвинулися.

Турецький боз... білий боз... повні кругляві тюльпа­ни, нарциси - біліючі, мов на зелених стеблах попри­чіплювані метелики...

Зелені кущі з густо і лукувато до землі спадаючими вінками галузок, обсипані дрібним звіздовато-жовтим цвітом...

Сильно пахучі аврікли ситої, понсової краски, і братки.

Ціла маса прерізних братків і ще інші цвіти.

Білявим піском повисипувані стежки окружали, ко­кетливо вигинаючися, клумби і арабески і губилися в корчах, що росли густо під холодним муром...

Около десятої перед полуднем вибирався артист з до­му і взявся спускати заслону над відчиненим вікном.

В тій хвилі підступила молода циганка до нього - двадцятилітня, може,- з двома дівчатками в чоти­рьох... п'ятьох роках до вікна і стала просити мило­стині.

Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи і собі рученята до нього вгору. Сумови­то, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома при­страсть полудневих рас.

Кинув гріш вікном, і вони його зручно зловили.

Стояли дальше.

Хотіли ще чого-то. Мати просила дальше. Яку злишню, зношену одіж... стару яку хустку... або і що інше. Все одно що: лише щоб ще чого-небудь... не мали ні­чого. Прибули здалека і мусили знов дальше... далеко... страх далеко!

І знов звернулися очі всіх, як передше, на нього. Великі, з лакомим... дожидаючим виразом... Мати зло­жила руки навхрест на грудях і склонилась покірно до землі.

Хтось зсередини закликав його. Звучний, рівний го­лос жіночий, наказуючий зачиняти сей час вікно...

Кілька хвиль минуло.

Пішли вже собі?

Пішли.

Вона оставила тут під його вікном щось зі своєї по­кори і пішла білою широкою стежкою, що вилася між весняними цвітами, між кущами, обсипаними жовтим дрібним цвітом, в золотім блиску сонця... до других замешкуваних будинків.

Ішла звільна... несміливим кроком... зі звисаючими по боках руками... городом... прямо, неначеб несла на го­лові повний дзбан. А однак... скільки-то ритму лежало в її рівнім ході... які шляхетні були в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могла лишити і мізерна одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!

Глядів за нею. Артист...

Побачила когось з мешканців в панських сінях - і склала, як перше перед ним, тепер там руки навхрест і - повернула покора. Викінчено і скромно. Склонилася глибоко з повагою тихо до землі...

Засоромився.

Що було се таке? О що вона його перед хвилею просила, чого не міг дати, і вона надармо оставила щось зі своєї покори?

Що було се таке?

Соромився.

Відтак відшукав щось і збіг з тим вдолину.

Вона була зайшла там в сіни, а малі осталися в городі.

До них кивнув він рукою, вимахуючи дарунком висо­ко, приманюючи їх до себе.

Прилетіли.

З утішним, щасливим щебетом - як птахи злетіли.

Темно-сині любі ластів'ята - розсіяні одною вже хвилиною...

Старше пірвало бурливо дарунок собі і, розкішно сміючись, вхопило його руку і притиснуло до неї свої уста. Але не там, де цілується звичайно, а трохи вище, майже під рукав.

В тій хвилі сходила мати по сходах і побачила все. Зложила руки навхрест і склонилася...

Поспішив в хату - з тайним щастям в грудях...

Не любив цілування. Але сей поцілуй дитинячих уст відчув він аж в душі. Лежав він йому на руці, немов прилипший до неї браток... один з тих оксамитно-м'я­ких з темними очима... яких саме багато цвіло он там в зелені і в світлі... Або ще лучче. Він лишив по собі виразний слід полудневого тепла...

І забув він все - артист.

І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.

В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.

Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.

І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежи­ні... головка сповита на манер матрони... в хустку не­означеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні - одинокі!!

І він хотів би, щоб воно знов прийшло.

Але не тепер - в маю.

Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і уті­сі, і як повернуть ластівки,- щоб воно знов прийшло.

І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би ми­лостиню.

За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав - лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочни­ми, теплими устами - нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і дру­гий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.

Але воно не прийде.

Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...

І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.

Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...

Поезія в прозі

Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змива­ла коріння старих дубів, холодила берег, на якім ви­ростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і від­бивалась від часу до часу від берега на знак життя.

• Предыдущая
• 7/16
• Следующая