Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 1

• 1/16
• Следующая

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло ши­роко відчинене, а я сидів перед ним при столі до пи­сання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєви­дів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно фор­мованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

Всюди якнайбільше сонця.

Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...

Потонув!..

Те замало сказано.

Я відчував сю препишну красу природи кождим нер­вом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всьо­го і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...

Щасливий, хто може розуміти її!

Непоборима охота заволоділа мною записати нині од­ну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже на­силу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.

Вони піддаються, вони і супротивляються, вони роз­порошуються, вони глузують собі з мене... я не можу!!

Недалеко дому - може, зі сто кроків - сидить з са­мого ранку якась жебрачка і молить у перехожих милос­тині. Вона не жебрає, як се чинять люди сього роду їм уже властивим способом. Вона й не співає. В неї нема навіть того жебрацького тону, до котрого чоловік у тих сотворінь уже звик і котрий лише доти вражає, доки ті істоти перед очима. Ні, в неї і того нема. Вона скаву­лить. Все наново в однаковім tempo [1] від високих до найнижчих тонів. В середині шкали ледве замітна від­міна, а відтак знов:

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до го­лови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслуху­вався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.

- Славно! славно! - шепотять мої уста з неописа­ним сарказмом.- Славно! - і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.

Може, прецінь [2] раз перестане!

Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, дру­гу, третю, аж нараз:

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Се може чоловіка довести до божевільства.

Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!

Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скаву­лить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.

Пірвавши за капелюх, лечу до неї.

Вона сидить, звернена профілем в ту сторону, з котрої я якраз надходжу. Коли зачула мої кроки, замовкла. Ціла тонка згорблена постать з головою, похиленою на груди, простягненою рукою прибирає нараз характер напруження. Я звільняю хід, хочу їй приглянутись. Жовтий, немов віск, худий, але молодий, надзвичайно правильний профіль хилиться на грудь. Горішньої ча­стини лиця не бачу ще добре; нижча нап'ятнена глибо­ким, давно затетерілим болем...

Тепер підносить голову (мені здається, що надто ви­соко), і я бачу: вона сліпа, цілком сліпа. Довгі чорні шовкові вії закривають очі...

З острахом, з якимось наглим переляком витріщив я на ню очі і поклав скоро гроші в її малу руку, обгорілу від сонця. Її безкровні, меланхолійно стулені уста ви­кривляються немов до усміху.

- Нехай вас бог благословить, паночку!.. Нехай вас бог благословить тисячу раз! Від самого сходу сонця, котрого не бачу і не побачу вже ніколи, сиджу тут, а ви перші змилосердилися надо мною. Нехай вас бог благо­словить!

Несказанно гидке чувство заволоділо мною.

Сонячні промені пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було з початком липня...

Около старого православного монастиря св. Івана в Сучаві на Буковині, що прикрашений чудними барвни­ми малюнками, обведений високими мурами, подобав на кріпость - перепливала від двох днів величезна ма­са народу.

Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана.

Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут скріпитися і вилічитися.

В низькім, багато прикрашенім нутрі церкви лежала обведена штахетами, на підвищенні, срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамо­ване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна йо­го добачити.

Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.

В церкві панував сумрак, хоч пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і роз­ливали солодкаво-душну воню, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до свято­го. Штовхалися, тиснулися, топталися,- ба дехто бо­ровся навіть, наражаючи життя, щоби ближче дістати­ся до святого, споглянути на нього, щоби доторкнутися до його пишної святої шати, доступити спасення, цілу­ючи його в чоло...

При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під ва­готою своєю.

Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.

Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком біч­ними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.

Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дру­жинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і ки­дали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.

Діди-каліки становили перед входом церкви відра­жаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, на­миста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.

Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без роз­бору...

А там... там винесли знов одну жертву - молоду дів­чину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...

Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли пе­ред кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.

Між тим безперестанно розщибалися [3] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...

В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита гро­мадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру сво­го окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.

• 1/16
• Следующая