Выбери любимый жанр

Некультурна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

- Знаємо. Волох! Се той, що купував людям пиво, коли хотів, аби його вибрали на бурмістра, і говорив людям, що він їх брат.

- Брат? - спитала, прижмурюючи очі.- А чому тепер не брат, коли вибрали другого? Ой, поганий він; не такий, як його батько; вдався в маму, ба таки і каже, що волох. Вона з Молдави, тато його говорив до нас по-руськи. Ей, добре було ще тогди, як жив його тато і мав ще маєток! У нього складала я стоги в горах!

А по хвилі живої задуми говорила дальше:

- Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: «Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!»

- А ви, Параско?

- Я сідаю під стіг, сміюся і курю!

- Ей, Параско, Параско...

Вона дивиться хвильку на цигана і грозить йому голо­вою та очима.

- Ей, бадіко, бадіко! Не з такого я роду! - і сплюнувши, встає і йде з своїм тягарем до своєї хати...

Її хата - звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Овочеві дерева, огородовина, соняшники, цвіти, васильок, а жовтих гвоздиків цілі дві грядки. Сильний їх запах аж морочить. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.

- Я люблю, щоби так всього було, се весело так! - говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.

- Параска дуже джінгаш [3] - говорять, мов уражено, сусіди-волохи.- Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, там скорше найде щось погане, як в нас!

Але їй те байдуже. Вона бридиться чогось, хоч, наприклад, в волоських хатах дуже чисто, і не таїть того.

Збираються її чим угостити - вона вже на порозі.

- Забула курята загнати на подвір'я,- вимовляється- ще пропаде яке.- І спішить додому.

- От коли б у вас яка дитинка,- скаже до неї сусідка,- то вам би веселіше було.

- Може би, і було веселіше! - відказує вона.- Але якби мало бути яке погане... ей боже! Ні, поганих або нечистих і на очі не хочу видіти!

- Але так вам сумно...

- Мені не сумно.

І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить,- їй не смутно. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно. Вечорами, як сніг б'є до дрібних вікон її хатини, вітер гомонить беззвучним голосом своїм, вона сидить, скулившися коло печі з люлькою в роті, і слухає чогось. Сильний шум валить воздухом. Валить з Рунга і Магури, як хмари птахів, а вітер розносить його. Рунг і Магура погнівалися... їй не страшно. Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.

- Хто там? - питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,- але щоб лякалася чого, то ні.

Думка - то в неї - сон.

Все, що видумає, толкує собі:

- Се дав бог мені такий сон...

В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Впрочім, вона...

Зажартує до неї хто-небудь з чоловіків або з парубків, вона вже зараз береться до його ременя і шукає за мошонкою, за тютюном... безлична!

Кілька разів давав їй пан Куба тютюн - гей-гей! де би вона була зайшла, якби була хотіла!.. Але в неї було лице...

В її хаті непорядок і убожество.

Довга дубова лавиця, з почорнілих дошок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі - і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.

Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.

- Хто вас вивчив таке робити? - питали її раз.

- Хто! - каже здивована.- Сама з себе! Так сидіти - не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.

Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

- Аж мені полегшало, що побачила вас знов! - говорила утішно.- Прийдіть до мене на вишні. Саме тепер зрілі,- запрошувала щиро паню.

- А принести вам і тютюну? Чи ви, може, вже перестали курити? - питала ніби поважно пані.

- Ой, де перестала! - відповіла вона майже з переляком.- Ще більше злюбила!

- Так? Ну, то я прийду і принесу вам пачку, а ви приладьте велику китицю жовтих гвоздиків... вже десь розцвілися у вас!..

- Ще і як! - хвалиться.- Такі великі в них головки і пишні... що - ей боже!

Другого дня по обіді вертала пані з проходу і вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала:

- Чому я в вас ніколи не бачу вишиваної сорочки, Параско? В гуцулок прецінь завсігди білля вишиване.

Вона змішалася трохи.

- Та десь там є,- відповіла і поглянула по хаті таким поглядом, що з нього виділося відразу, що «нема». Відтак додала, усміхнувшися: - Аж тепер я вас оббрехала! В мене нема писаних сорочок! Не люблю вишивати - та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувалo, виперу файно, щоб біліла, як сніг, і так вбираю. Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер. Вірите чи ні? - Вигляд її хати свідчив о правді її слів.

- А що ж ви таке любили? - питає пані.

- А що! Челядинські, мужеські роботи. Треба граблі зробити - зроблю. Треба дров врубати - врубаю. Піти з кіньми до коваля - піду. Коновку збити - зіб'ю! Кілька разів ловила я коні у пана Куби на полонині - гей, гей!..

А відтак розсміялася весело.

- Чому ви смієтеся?

- Бо згадала, як не раз бувало. Я заводила кумедію! - її очі розпалювалися, мінилися, молоділа під очима або лучче сказати: не переставала бути молодою.

- Хлопцям голову завертала - не так?

Кутики її уст здригнулися свавільно.

- Та дуріли! - відповіла, і тими словами оповіла одну часть своєї історії.

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, Що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом «мужицтво», з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство.

- Завертала! - повторила пані.- А наостанку вийшла за старого, за вдівця. Не так, Параско? Ваш чоловік був вдівець?

Вона подивилася проникливо на паню.

вернуться

3

- Делікатна, вразлива. (Прим. О. Кобилянської).

2
Перейти на страницу:
Мир литературы