Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 4

• Предыдущая
• 4/17
• Следующая

- Олено!

Вiн прист­рас­но при­тис її до сер­ця. Опiс­ля цi­лу­вав ма­ло що не кож­дий па­лець. Лед­ве за­мi­тив, як ухо­пи­ла йо­го за ру­­ку й теж цi­лу­ва­ла. Вiн зля­кав­ся, а во­на скри­ча­ла з бо­лю. Од­но­час­но опус­ти­ла го­ло­ву на йо­го гру­ди й зап­ла­ка­ла.

- Сили… до­ро­га дiв­чи­но! - про­сив вiн без­звуч­ним голо­сом, а в гор­лi не­на­че да­вив йо­го корч.

- Боюсь о на­ше щас­тя! - прос­тог­на­ла во­на лед­ве чут­но.

- Я… я… нi… - вiд­по­вiв вiн. - Ми ж лю­би­мо­ся.

- Любимося, Сте­фа­не, лю­би­мо­ся…

Будучина нас­та­ла. Во­на при­во­лiк­лась i знi­чев'я устави­лась, дов­го й га­ря­че до­жи­да­на й ти­сяч­ний раз прок­ля­та, з своєю чуд­ною барв­ною мi­ша­ни­ною го­ря й утi­хи. Радни­ко­вi на­нес­ла во­на чи­ма­ло жу­ри й бо­лю. Особ­ли­во "свi­ти­ло ро­­ди­ни" на­во­ди­ло не­ми­ло­серд­но хма­ру за хма­рою на без­журну го­ло­ву па­на рад­ни­ка i йо­го жiн­ки. Як ско­ренько, зда­­ва­лось доб­рiй жен­щи­нi, прой­дуть шкiльнi ро­ки! Як лег­ко осяг­не ста­но­ви­ще прид­вор­но­го рад­ни­ка!

Сього ба­жа­ла во­на за вся­ку цi­ну в свi­тi! Од­нак iнак­ше скла­ло­ся.

Почавши вiд най­ниж­чих кла­сiв, тре­ба бу­ло для Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра три­ма­ти до­машнього iнст­рук­то­ра. I як-не­будь пан рад­ник з про­фе­со­ра­ми жив на най­лiп­шiй сто­пi, че­рез се дiм йо­го був для них кож­до­го ча­су от­вер­тий; все ж та­ки Гер­ман-Євген-Си­дор при­но­сив кож­до­го пiв­рiч­чя чи­мраз то гiр­ше свi­доцт­во. При та­ких на­го­дах змi­ня­лись лю­бов i пес­то­щi вiт­ця в ска­же­нiсть. По­во­див­ся на­че божевi­ль­ний i був би роз­дер си­на, ко­ли б не сест­ри. Не­бо­ги ма­ли вже схо­вок, в кот­рiм дер­жа­ли хлоп­ця до­ти, до­ки лю­тiсть батька не ми­ну­ла, i вiн знов у сер­деч­ний, су­по­кiй­ний спо­сiб не за­пи­ту­вав про "ди­ти­ну". То­дi бра­ла ма­ти на се­бе тя­жке зав­дан­ня наст­ро­юва­ти батька на "доб­ре", вставляю­чись за ним га­ря­че.

- Воно ще та­ке мо­ло­де, ди­тин­не, - мов­ля­ла во­на, - му­сить ви­бу­ятись; час i бу­ду­чи­на на­ве­дуть йо­го i без то­го до пут­тя, по­ва­ги i ро­зу­му. В тих шко­лах i ста­рi зне­тер­пе­ли­ви­лись би, а не то - во­но!

Батько ус­по­ко­ював­ся, м'якнув, цi­лу­вав си­на i умо­лю­вав, що­би вiн уже раз прий­шов до свi­до­мос­тi та поп­ра­вив­ся. Пi­двищив йо­му гро­шi на дрiб­нi ви­дат­ки, ку­пив зо­ло­тий го­дин­ник, ку­пив ко­ня вмис­не ли­ше для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не вип­рав­ляв з ти­ми кiньми - не на­ди­вив­ся би­-сь i за дни­ну! I гнi­ва­тись на нього? Та за що?.. Що би­стро­ум­ний? Хит­рий? Ба! - Що вмiє до сво­го доп­ня­ти? Ту­пий кни­гоїд сього не до­ка­же… Так, при­мi­ром, за­мiсть до шко­ли, за­бi­жить тих­цем до ка­сар­нi, де зав­дя­ки про­тек­цiї яко­го там ниж­чо­го "обо­рон­ця вiт­чи­ни", дiс­та­не схо­ван­ку i приг­ля­­дається го­ди­на­ми всiм шту­кам їздцiв та вiй­сько­вим фа­р­­сам. Опiс­ля вiд­дає їх до­ма од­ну за од­ною не­аби­як, а ска­зав би-сь: par exel­len­ce! [10]

В та­ких хви­лях роз­хо­ди­лось сер­це ста­рих з роз­ко­шi, i пан рад­ник при­ся­гав­ся, що поз­во­лить йо­му вiд­бу­ти служ­бу од­но­рiч­но­го охот­ни­ка хоть би й при гу­са­рах.

- Куплю йо­му, - го­во­рив вiн з ен­ту­зi­аз­мом, - та­ку "бес­тiю", за кот­рою всi офi­це­ри бу­дуть гу­би гриз­ти…

Матуру здав Гер­ман-Євген-Си­дор з три­во­гою, лед­ве що свi­до­мо. I ви­би­ла за нею го­ди­на щас­тя, а за­ра­зом i го­ди­на бе­зi­мен­но­го су­му для ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв. Гер­ман-Євген-Си­дор вiд'їхав до В., щоб вiд­бу­ти там до­жи­да­ний рiк слу­жби вiй­сько­вої, а ра­дiсть ро­ди­чiв не три­ва­ла дов­го. I нес­тя­ми­лись во­ни, як ста­ли чим раз, то час­тi­ше по­яв­ля­тись вся­ко­го ро­ду век­се­лi на по­лич­ках Ля­уф­ле­рiвсько­го бюр­ка. А пан рад­ник? Йо­го са­мо­го мож­на бу­ло час­тi­ше, як пе­ред тим, ба­чи­ти в кав'ярнях. Де­ко­ли вiн та­ки там i но­чу­вав.

В про­тя­гу трьох лiт, по­чав­ши з ве­чо­ра, в кот­рiм Оле­на розс­та­лась з Лiєви­чем, змог­ла­ся вже ко­лиш­ня "сла­ба сто­ро­на" рад­ни­ка в не­по­га­мо­ва­ний на­лiг…

I ни­нi пе­ре­сид­жу­вав пан рад­ник з своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми при "шклян­цi" та на­рi­кав гiр­ки­ми сло­ва­ми на своє без­та­лан­ня.

- Коли Си­дор бу­де i дальше та­ке за­во­ди­ти, - жа­лу­вав­ся вiн, - ко­ли не пе­рес­та­не, то до­ве­де до то­го, що пi­ду з тор­ба­ми!

- Ще чо­го не ста­ло! Во­но не бу­де так зле, лю­бий рад­ни­ку! - по­тi­шав один iз то­ва­ри­шiв. Рад­ник розс­мi­яв­ся гiр­ко.

- Не зле? Пи­яти­ка, кар­тярст­во й про­че ле­дарст­во - се в мо­ло­до­го двад­ця­тид­вох­лiтнього хлоп­ця не зле? Ой, при­слу­жився вiн ме­нi, що пi­ду з тор­ба­ми… з тор­ба­ми, ка­жу, бо вже я не в си­лi дальше сього тя­га­ра дви­га­ти!

- Лишiть йо­го лиш, най ви­буяється, - за­мi­тив знов iн­ший, який­сь по­дат­ко­вий уряд­ник [11]. - Я вам ру­чу­ся, що вий­де з цi­лої iс­то­рiї та­кий чис­тий, та­кий не­ти­ка­ний, як лиш то­го тре­ба! Бу­де ще най­лiп­шим му­жем, най­лiп­шим батьком; у нього бист­рий ро­зум i ду­ха чи­ма­ло! Ду­маєте, що я був iн­ший у мо­ло­дих лi­тах? Ду­маєте, що на­дi мною не пла­ка­ла не од­ну нiч­ку не­бiж­ка ма­ти? I що ж з то­го? Я ус­по­ко­ював­ся по­ма­лу, от i пi­шов, сла­ва бо­гу, у влас­них си­лах уго­ру.

- Як, для бо­га, йо­му не гриз­тись!? - клик­нув дру­гий, лi­кар i при­ятель ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв: - По­ду­май­те лиш, з лас­ки своєї: вiн має ще двi не­за­без­пе­че­нi доньки до­ма, а той без­совiсний дра­бисько так i нак­ла­дає тя­га­рi на карб ро­ди­ни.

- Лярi-фарi [12], лю­бий док­то­ре! Не­за­без­пе­че­нi! Дiвчи­сь­ками не жу­рюсь зов­сiм. По­за­без­пе­чу­ються са­мi!.. - вiд­казав "по­дат­ко­вець". - Зреш­тою од­на, а са­ме Оле­на, так як би вже й за­ру­че­на з мо­ло­дим К.?.. Нев­же ж, Епа­мi­нон­да­се?

- Нi, то­ва­ри­шу, не за­ру­че­на, не ос­вiд­чив­ся ще…

- Але ж бо лю­ди так го­во­рять; зреш­тою про­сид­жує цiли­ми дня­ми у вас!

- Вона йо­го не хо­че!

- Не хо­че?

- Каже, що не лю­бить.

Тут i нас­та­ла на­раз ти­ши­на.

- А що ти на те, ста­рий?

Радник здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що ж я мо­жу вдi­яти? Си­лу­ва­ти її? Во­на не дасться при­силувати!

Один ста­рий май­ор, що прис­лу­ху­вав­ся спо­кiй­но роз­мо­вi своїх то­ва­ри­шiв, на­раз за­ре­го­тав­ся.

- Тут i вид­но, - вi­доз­вав­ся вiн, - хто верх ве­де до­ма! Ба­бське па­ну­ван­ня! Має во­на хо­тi­ти? Чи во­на, мо­ло­да, є в си­лi са­ма рi­ша­ти про своє щас­тя, свою бу­ду­чи­ну? Всти­дайся, ста­рий! У твоїй мо­ло­дос­тi прис­пi­ву­вав ти iнак­ше. Ад­же мо­ло­дий К. - се пиш­на, се слав­на пар­тiя! Doc­tor juris [13], су­до­вий ад'юнкт, се б то­бi пре­цiнь з рук не випу­скати!

Радник по­ту­пив очi у шклян­ку i знов здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що я мо­жу вдi­яти, то­ва­ри­шу? Чуєш, не лю­бить йо­го!..

- Не лю­бить йо­го! На­чеб лю­ди не по­би­ра­лись i не жи­ли й без лю­бо­вi! Дур­ни­ця! Хи­ме­ра! Ко­лись во­на сього гiр­ко по­жа­лує, од­нак влас­ти­вим ви­нов­ни­ком бу­деш ти! Дi­ти ви­ховуються iнак­ше, па­не Ля­уф­лер! Як дов­го ти жи­веш, до­ти ти й па­ном; але у те­бе не зна­ти, хто го­ло­ва до­му. Кож­дий сам со­бi па­ном. Кож­дий iде, ку­ди йо­му до­гiд­но, хоч би i до чо­р­та. З то­го те­пер по­ка­зу­ються i нас­лiд­ки; от те­пер i ма­єш "лю­бов"!

- Ваша прав­да, май­ор, сло­во чес­тi, що ва­ша! - вмi­шав­ся на­но­во конт­ро­лер.

- Абсолютизм у ро­ди­нi - се рiч най­муд­рi­ша. Ду­маєте, що в ме­не iнак­ше? Моя во­ля - се во­ля всiх; а що­до точ­ки лю­бо­вi - по­ка­жу при­мi­ри. Чи же­нив­ся я з лю­бо­вi? Же­ни­лись ви, мо­же? Ме­нi на­рад­же­но "мою", i я пi­шов раз у дiм, да­лi дру­гий, тре­тiй, при­див­ляв­ся всьому от­вер­ти­ми очи­ма, при­слу­хувався нас­тар­че­ни­ми ву­ха­ми, роз­пи­ту­вав­ся, розумiє­ться, де­лi­кат­но про теє-то, при­вик до неї, освiдчивс­я - i кi­нець. Ме­нi ви­дається, па­не рад­ни­ку, що ва­ша Оле­на геть-геть пе­ре­рос­ла вас. Ко­ли б се ро­би­ли хло­пцi, се б ме­нi бу­ло ще сяк-так до впо­до­би, але дiв­ча­та - нi­коли! Прис­лу­хав­ся я їй раз, як во­на ве­ла якусь роз­мо­ву, але ка­жу вам щи­ро, що на­ко­ли б бу­ла мен­ше гар­на, то не про­щено би їй нi­ко­ли тих дур­ниць, кот­рi, не­мов цвi­та­ми, пов­би­ра­ла гар­ни­ми сло­ва­ми. На­чи­та­ла­ся нез­до­ро­вих тво­рiв, i то є ко­неч­нi нас­лiд­ки. Вам бу­ло їй по­во­ди на­ло­жи­ти, а й те­пер ще не запi­зно. Поп­ро­буй­те лиш i пе­ре­ко­наєтесь, що зiг­неться.

• Предыдущая
• 4/17
• Следующая