Битва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/5

Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої й блискучої барви, були поламані й навіки ушкодже­ні. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листя і, позбавлена тіні, в'яла та конала звільна на со­нячнім жарі.

Високий мох, вирваний, і пошматований, та корінням вивернений до сонця, висох, а тою самою смертю гинула й потоптана трава. Прерізні лісні кущі малини, яловець і інші сильні та відпорні рослини й цвіти, що

буяли колись у повній розкоші, прилягли тепер до зем­лі й були майже з корінням повитягані. Поверх усього того котили й волікли тисячами й тисячами великанів!

Тут і там до землі придавлена крушина, не позбав­лена своєї сили цілковито - вродила безліч червоних ягід, а ті сіяли здалека з матово-зеленого тла, немов яркі калюжі крові...

Несміливо протікав між камінням у долині колиш­ній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.

І зозуля перестала тут кувати.

Дожидаючи надармо луни свого поклику, котра гналася давніше в поважних мовчазних лісах, мов нав­перейми з покликом, мовчала вона тепер завзято й не­наче забувала тут свій звичай кувати...

Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої кра­си й колишнього багатства,- гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої най­глибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека пере­ходили на відміну понад їх молодесенькими корона­ми, що не були ще надовго так насталені, щоб зноси­ти всі зміни й удари врем'я.

Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раме­нами від усього,- але відтепер? А коли б вони й опи­ралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломи­ти їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,- так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгордішій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над со­бою лиш небеса,- тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти...

1895

• Предыдущая
• 5/5