Битва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 2
- Предыдущая
- 2/5
- Следующая
Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.
Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.
Але вони пхалися силоміць уперед.
Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рівниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.
Се було - морське око.
Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багатством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,- кусень нетиканої краси.
Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.
Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блискавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись свавільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.
- Гурра!.. Ліс задрижав.
- Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:
- Зай-ме-мо!
- Тут ударити!
Проникливий окрик жаху пронісся:
- У-да-ри-ти!
Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.
Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...
Вперед - молоді.
Многонадійних змірено.
Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузькій долині між горами й майже поверх потоку - дорогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.
Один пень укладали тісно біля другого. Таким чином робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак перевозити столітніх великанів...
Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в голову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі. З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовою барвою...
Поки наємники упорались з тим усім, пройшов довгий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.
Залізницею діставали щотижня харч і що потребували до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.
З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що сушились на сонці, немов величезні брунатні збитки паперу,- запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.
Так прибиралися вони до бою зі столітніми...
Врешті прийшла черга й на тих.
Ніч перед тим... се була світлом упоєна ніч... місяць збільшився у великий матово-червоний круг.
В тишині, що зросталася з темнотою, здавалися гори з своїми темними безмежними лісами пристановиськом для стоїчного спокою. Місячне світло пронизувало ніжно-синяві нічні мряки, розсвічувало далечину й неначе уділялося верхам дерев, що стояли на найвищих шпилях гір. Дерева змінилися в його сяйві і, здавалося, в нім розпливалися...
Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, ніби о що благали.
Лиш деякі?
Скільки їх тут було, а їх було так багато, що ніхто не був у силі зчислити,- всі виганялись вгору й благали о життя! Навіть воздух був повний того бажання! Він пах спрагою о «ще більше» і здавався віддихом тисячок і тисячок істот, жадних життя.
Самий запах, що розходився з глибини лісу, нагадував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скритім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною мірою, як соромливу тайну. Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочніших цвітів розвинулися у викінчені цвіти. Страх, що вони могли б завтра перестати жити, збудив у них жадання показатися в послідній раз один другому в повній красі. Завтра, може, будуть уже потолочені, їх корони поламані і обдерті з листя. Завтра, може, не буде вже ніхто знати, що вони були... і що були - гарні!.
Лісова земля оживилася світляками, що блистіли на її темно-зеленім тлі, немов краплі світла, а безліч сверщків перекликувалася, відповідала собі й не хотіла ніяк умовкати.
Панував настрій такий, як би всі виступили з себе, й беззглядно розбуялися їх чуття, котрі приглушував лише глибокий супокій ночі.
Сміх самого здорового життя, змішаний з тяжкими сльозами жалю, пробивався силоміць крізь усе, а якась туга лагідна, мов оксамитовий плащ, лежала на всім і викликувала щораз більше бажань і любов до життя.
Чудні були звуки лісу в тишині сеї ночі! Ніжніші від музики; був то радше якийсь шепіт, що зіллявся з м'якою темнотою ночі, а серед того шепоту з листка на листок падали краплі дощу, що зросив усе ще за сонця.
Довгий, тяжкий час,- і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені.
Пняки, що по них осталися, і валкувате, аж наверх землі вибуяле коріння сторчали з моху покалічені.
Ще лежали столітні на горах, однак - не поодиноко. Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло одних, голова об голову, групами або одне верх другого, або - як котре впало.
Здалека робив їх вид враження скошеного лісу!
Гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.
Зраджені орли й осиротілі яструби пролітали сумовито сюди й назад; лише коли орли від часу до часу по короткім льоті спочивали й наїжали люто пера, чорні, ворожо блистячі очі звертаючи чигаюче в доли, тоді яструби снувалися в повільних, нечутних кругах над поляглими.
Коли упавших стягано з їх висоти, велася борба на життя й смерть.
Багато наємників стратило життя; багато стало навіки нездатними до праці; а інші знов днями лежали, тяжко покалічені, в долах.
Велетів звалювати!
Таких, що стояли на місці сотню років, котрих коріння зарилося в найглибше нутро гори й там переплелося з корінням різнородних інших рослин навіки!.. Звалювати їх - і не ушкодити себе, не знищити молодого поросту, і не знищити всього довкола...
Так як ніколи невтомимі мурахи, вдиралися наємники на найнедоступніші місця, уоружені ланцюгами і прочим знаряддям.
Насамперед стісували з них кору.
Вона завдала чимало праці. Заросла сильно в тіло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї; аж по довгім рубанню розскакувалася трісками й падала на множество еластичного зеленого галуззя, котре, відділене від тіла, мало висихати.
Відтак сильні руки, погорджуючи всяким небезпеченством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги а пригадували скорше окрики диких птахів, чим гармонійні людські звуки, сповняли наємннки сю працю, під час коли з їх чола ллявся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробування на самоті і здичіння наповняло їх при такій роботі шаленою відвагою, а надія на високу нагороду запалювала в їх очах блиск побіди.
4
- Вахлярувато - мов віяло
- Предыдущая
- 2/5
- Следующая