Выбери любимый жанр

Харитя - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Харитя спить со­лод­ким сном.

III

Рано вста­ло зо­ло­те со­неч­ко. Ра­но, ра­зом з сон­цем, про­ки­ну­лась i Ха­ри­тя. Ху­тенько зва­ри­ла ку­лiш, на­го­ду­ва­ла ма­му, сьорбну­ла й са­ма кiлька ло­жок. Упо­рав­шись, зня­ла серп з по­ли­цi, пок­ла­ла в тор­бин­ку хлi­ба та ци­бу­лi i зав'яза­лась ря­бенькою хус­точ­кою. Да­лi по­цi­лу­ва­ла ма­му й ка­же:

- Пiду я, ма­мо, на ву­ли­цю до дiв­чат, по­бав­лю­ся тро­хи.

- Iди, до­ню, та не ба­рись..

Iде Ха­ри­тя се­лом, i якось їй чуд­но. Нi­ко­ли не хо­ди­ла во­на са­ма так да­ле­ко вiд ха­ти. От вже й край­ню ха­ту ми­ну­ла, вий­шла на по­ле й ста­ла, за­ди­вив­шись в да­ле­чiнь на чу­до­вий краєвид. I справ­дi бу­ло гар­но на ни­вi, нес­ка­зан­но гар­но! По­гiд­не бла­кит­не не­бо ди­ха­ло на зем­лю теп­лом. По­ло­вi­ли жи­та й ви­лис­ку­ва­лись на сон­цi. Чер­во­нi­ло цi­ле мо­ре ко­лос­кiв пше­ни­цi. До­ли­ною по­ви­лась рi­чеч­ка, на­че хто ки­нув но­ву си­ню стрiч­ку на зе­ле­ну тра­ву. А за рiч­кою, по­пiд ку­че­ря­вим зе­ле­ним лi­сом, вся го­ра вкри­та роз­кiш­ни­ми ки­ли­ма­ми яри­ни. Га­ря­чою зе­ле­ною бар­вою го­рить на сон­цi яч­мiнь, ши­ро­ко сте­леться ки­лим яс­но-зе­ло­но­го вiв­са, да­лi, на­че ри­за ру­ти, тем­нiє про­со. Ме­жи зе­ле­ни­ми ки­ли­ма­ми бi­лiє греч­ка, на­че хто ро­зiс­лав ве­ли­кi шмат­ки по­лот­на бi­ли­ти на сон­цi. В до­ли­нi, край лi­су, ви­сить си­ня iм­ла. I над усiм тим роз­ки­ну­лось по­гiд­не бла­кит­не не­бо, лу­нає в по­вiт­рi ве­се­ла пiс­ня жай­во­рон­ко­ва. Вi­ють з по­ля чу­до­вi па­хо­щi од нес­тиг­ло­го зер­на i польових квi­ток. I доб­ре Ха­ри­тi на ни­вi, і страш­но. Ста­ла во­на й не знає, чи йти да­лi, чи вер­та­ти­ся. Але витк­ну­лась десь да­ле­ко з жи­та чер­во­на хуст­ка жi­но­ча, i Ха­ри­тя зга­да­ла i хво­ру ма­му, i чо­го прий­шла. Во­на по­да­ла­ся стеж­кою ме­жи жи­та. Як тiльки Ха­ри­тя увiй­шла ме­жи жи­та, гар­ний краєвид зник. Бо­сi но­же­ня­та сту­па­ли по втоп­та­нiй стеж­цi, над го­ло­вою, ме­жи ко­лос­ка­ми, як бин­доч­ка, си­нi­ло не­бо, а з обох бо­кiв, як стi­ни, сто­яло жи­то й ше­лес­тi­ло ву­са­тим ко­лос­сям. Ха­ри­тя опи­ни­лась на­че на днi в мо­рi. В жи­тi си­нi­ли во­лош­ки та со­кир­ки, бi­лiв зiр­ка­тий ро­мен, чер­во­нi­ла квiт­ка польово­го ма­ку. Польова по­ви­ти­ця по­лiз­ла до­го­ри по стеб­ли­нi жи­та i роз­ту­ли­ла свої бi­лi де­лi­кат­нi квi­точ­ки. Ха­ри­тя ми­мо­хiдь зри­ва­ла до­ро­гою квi­точ­ки та йшла все да­лi. Аж ось i їх ни­ва. Во­на доб­ре знає свою ни­ву, ось i рiв­чак той, що про­ми­ла вес­ня­на во­да. Ха­ри­тя пок­ла­ла тор­бин­ку, взя­ла в ру­ки серп i по­ча­ла жа­ти. Ти­хо навк­ру­ги. Тiльки цвiр­кун цвiр­ко­че в жи­тi, ше­лес­тить су­хий ко­лос та iн­ко­ли за­пiд­падьомкає пе­ре­пе­ли­ця. Жне Ха­ри­тя, але якось не­доб­ре йде ро­бо­та. Дов­ге стеб­ло пу­тається, ве­ли­кий серп не слу­хається в ма­ленькiй ру­цi, ко­лос­ся лос­ко­че спiт­нi­ле ли­ченько… Аж ось щось на­че впек­ло Ха­ри­тю в па­лець. Во­на ви­хо­пи­ла ру­ку й по­ба­чи­ла на пальцi кров. Серп ви­пав Ха­ри­тi з рук, ли­це скри­ви­ло­ся з бо­лю, на очi на­бiг­ли сльози, i Ха­ри­тя от-от зап­ла­ка­ла б гiр­ко, ко­ли б не на­га­да­ла про свою бiд­ну ма­му. Шви­денько об­тер­ла во­на кров з пальчи­ка спiд­нич­кою, за­тер­ла врi­за­не мiс­це зем­лею i по­ча­ла жа­ти. Стер­ня ко­ле бо­сi но­ги, аж на плач зби­рається Ха­ри­тi, пiт ве­ли­ки­ми крап­ля­ми па­дає на зем­лю, а бiд­на дiв­чин­ка жне та й жне. Якось обер­ну­лась Ха­ри­тя на­зад, щоб пок­лас­ти на­жа­ту жмiньку, гля­ну­ла навк­ру­ги - i страх об­хо­пив її. Ад­же во­на од­на на ни­вi! Ану, який страх вис­ко­чить iз жи­та й за­ду­шить її! Рап­том - фуррр!.. Пе­ре­пе­ли­ця пурх­ну­ла пе­ред са­мою Ха­ри­тею i, трi­по­чу­чи ко­рот­ки­ми кри­ла­ми, лед­ве пе­ре­нес­ла на кiлька ступ­нiв своє тяж­ке, си­те тi­ло. Сер­це за­ка­ла­та­ло Ха­ри­тi в гру­дях з пе­ре­ля­ку; да­лi на­че спи­ни­лось, i Ха­ри­тя ска­ме­нi­ла на мiс­цi. Од­нiєю ру­кою стис­ну­ла жмiньку жи­та, дру­гою - серп. Ли­це по­по­лот­нi­ло. Здо­ро­вi си­вi очi з жа­хом ди­ви­ли­ся в жи­то. За хви­лин­ку Ха­ри­тя тро­хи вi­дiй­шла. Сер­це знов зас­ту­ка­ло в гру­дях. Ха­ри­тя на­ва­жи­лась тi­ка­ти.

Стежкою наб­ли­жа­лись двi мо­ло­ди­цi. Ха­ри­тя пос­те­рег­ла їх, знов на­га­да­ла не­ду­жу, бiд­ну ма­му i, схи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку, взя­лась до ро­бо­ти. Во­на му­сить ви­жа­ти жи­то! Во­на му­сить по­тi­ши­ти свою доб­ру не­щас­ну ма­му!

Молодицi наб­ли­зи­ли­ся до Ха­ри­тi, впiз­на­ли її i гля­ну­ли од­на на од­ну.

- Ти що тут ро­биш, Ха­ри­тю? - спи­та­ли ра­зом. Ха­ри­тя здриг­ну­лась, пiд­ве­ла очi на мо­ло­диць i за­со­ро­ми­лась.

- Жну… ма­ти сла­бi ле­жать… не­ма ко­му хлiб ви­жа­ти… з го­ло­ду зги­не­мо зи­мою… В го­ло­сi її трем­тi­ли сльози. Мо­ло­ди­цi знов гля­ну­ли од­на на од­ну.

- Бiдна ж ти, ди­ти­но, бiд­на!..

Враз Ха­ри­тя по­чу­ла, що сльози ду­шать її. Зра­зу якось ду­же жаль ста­ло їй сла­бої ма­те­рi, ду­же за­бо­лiв той пальчик, що втя­ла сер­пом, за­бо­лi­ли но­ги, на­ко­ле­нi стер­нею, зга­дав­ся пе­ре­ляк не­дав­нiй,- сльози, мов град, по­си­па­ли­ся на зем­лю, i Ха­ри­тя, го­лос­но хли­па­ючи, за­ри­да­ла.

Молодицi ки­ну­ли­ся до неї.

- Що з то­бою, ди­ти­но? Не плач, пе­ре­пi­лоч­ко! Ма­ти твоя, дасть бог, оду­жає, а жи­то ми виж­не­мо, не да­мо вам зги­ну­ти з го­ло­ду. Ну, не плач же, квi­точ­ко!

Молодицi взя­ли на ру­ки бiд­ну Ха­ри­тю, цi­лу­ва­ли, по­тi­ша­ли.

- Ходiмо за­раз до ма­те­рi, хай во­на втi­шиться, що має та­ку доб­ру ди­ти­ну…

Молодицi взя­ли за ру­ки Ха­ри­тю i по­да­лись стеж­кою на­зад у се­ло. Ха­ри­тя йшла i ти­хо хли­па­ла.

IV

Незабаром Ха­ри­ти­на ма­ти оду­жа­ла. Мо­ло­ди­цi ви­жа­ли удо­ви­не жи­то, хре­ще­ний батько Ха­ри­тин звiз хлiб у сто­до­лу, i си­ро­ти вже не бо­яли­ся го­лод­ної смер­тi.

Мати цi­лу­ва­ла та пес­ти­ла свою доб­ру ди­ти­ну, а Ха­ри­тя ще­бе­та­ла:

- Хiба я не ка­за­ла вам, ма­тiн­ко, що доб­рий бог дасть вам здо­ров'я i по­мо­же зiб­ра­ти хлiб? Хi­ба не на моє вий­шло?..

Липень 1891, с. Ло­па­тинці

2
Перейти на страницу:
Мир литературы