День на пастівнику - Мирний Панас - Страница 2

• Предыдущая
• 2/6
• Следующая

Той бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки зна­йшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде»,- сказала вона. Івась тоді з радощів аж під­стрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не під­пускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!

- Переймай, переймай,- чимдуж кричав Івась на брата, а сам - землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи голо­вою, грізно дививсь на його.

- Бицю! бицю! - кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лізь! - і на­ставив молоді ріжки.

- Бицю! - роздався коло бичка голос Івасів.

Бичок повернув голову.

- Бицю, бичушка! - розлягався Івась і вхопив за на­шийник з каблучки.- Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? -допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку.

- Бе-е-е! - зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.

Як стріль стрільнула,- бичок зірвавсь з місця...

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук а то б ті­льки й бачили бичка.

Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його,- за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

- Регочеться! Гарно, не бійсь! Тілько візьму та на твоєму барані верхи і сяду! - грозивсь Івась, червоніючи.

- Ану поїдь! - казав Грицько.

- А що ти мені зробиш? Візьму - сяду та й поїду! - і намі­рявся вже кинути бичка.

- Всю морду тобі поб'ю,- перебігаючи навперейми, гук­нув у свою чергу Грицько.

- А я батькові похвалюся.

- Хвались! А я все-таки тобі морду поб'ю.

- Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

- А я тебе займаю? - питав Грицько.

- Так бичка займав.

- Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві,- виправлявся Грицько.

Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

«Як йому, не бійсь, усе можна! - думав він,- заходився бич­ка лякать - іграшки знайшов! Он десь через його і кома­шину згубив».

Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав зби­вати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.

Довгенько хлопці були собі нарізно. Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло.

Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, на­гравшись, ліг біля Івася, положивши на його голову.

Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.

- Івасю! Івасю! - трохи перегодом гукав Грицько, несу­чись полем до бурти.

- Чого? - одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спі­рку.

- Ох! - передихав Грицько,- ти, мабуть, зроду-віку не ба­чив такого.

- Якого?

- Збиваю будяки,- важко дишучи, почав Грицько.- Тілько по одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в'є­ться, так і в'ється. Я підходжу... Аж, брат,- отакенна гадю­чище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.

- Ну? Їй-богу?

- От побий мене хрест святий! - скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

- Що ж ти не вдарив її?

- Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!

- А ти запримітив місце? Покажи.

- Нехай їй всячина, і вести не хочу.

- Ходім-бо, я хоч подивлюся,- прохав Івась.

- Не хочу, боюся.

- Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?

- Авжеж укусить.

- А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім-бо,- прохав Івась, піднімаючись з місця.

Грицькові того тільки й треба. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і, щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки,- він і вигадав ту гадюку.

Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тільки наслухався про неї всякої страховини, і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотілося бачити того страшного ворога і людського і товарячого,- скільки від його пропало скоту в городі! Там, чутка була, дитину вкусила, там - дній жінці уп'ялась у груди, та поти ссала її, поки та й не вме­рла, так разом з гадюкою і в домовину положили... Стра­шно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне... Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі уся­кі камінці, паліччя.

Незабаром два брати, назброївшись, по­тягли степом на страшного ворога. Івась пішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить,- так і зацідить у голо­ву кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.

- Де ж ти її бачив? - допитувався Івась.

- Підожди. Он там - недалеко від саги, на тому бугорці,- і Грицько показав рукою.

Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, поре­палися, тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.

- Що воно свище? - питавсь Івась.

- Черепаха,- одказав Грицько.

- Проклята, як здорово,- і Івась почав до неї собі свистіти.

- Та де ж ти бачив гадюку? - допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

- Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.

- Та де ж?! - нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на то­му місці, де вказував Грицько, нічого.

- Та кажу ж, там.

- Тут нема нічого.

- Їй-богу? - здивувавсь Грицько.

- То вже ж би я не стояв, коли б було що! - гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,- Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.

- Еге-е,- затяг він,- значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині,- бач, і головка збита,- отут вона си­діла, отут її голова лежала червона та люта,- розказував Грицько.

Івась подививсь на будячину, зелена, нерозцвічена кві­тка її лежала свіжо збита долі,- подивився в очі брата, чи не бреше лиш,- ні, Грицько так сміло дивився на його.

- Так, так, утекла! - промовив він, і досада ущипнула за серце.- От раз приходилось побачити,- узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

- Куди? у болото! - одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрут­нувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,- нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.

- Хай їй біс! Ходім назад,- рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглин­ням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і - боже! - який радий був Івась, коли йому довелось одну роз­чавучити здоровенною цеглиною.

• Предыдущая
• 2/6
• Следующая