Назар Стодоля - Шевченко Тарас Григорович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/9
• Следующая

Що ж ви, родимець би вас вбив! тільки дурно гроші бере­те? Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Він один лучче усіх цих го­лодранців.

Выходит кобзарь.

Ось він, мій голубчик. Ну лишень, яку-небудь пісеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цілу ніч не заснулось.

Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що любиш.

Голоса. Казку! казку!

Другие. Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

Первые голоса (и с ними Стеха паче всех). Натанцюєтесь іще, поки до третіх.

Стеха. До півнів ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тітко?

Хозяйка. Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.

Кобзарь. Коли казку, так казку; мені все одно.

В толпе. Перещебетала-таки цокотуха.

Другой голос. Ач яка!

Стеха. А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хо­хотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.

Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашляв­шись.) Слухать - що їсти, в горшку не бовтати, усів не мара­ти, слов не пропускать, другим не мішать.

Общий легкий шепот и смех.

Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.

Голос. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі!

Другой. А то виженем!

Стеха. А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.

Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.

Хозяйка. Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.

Кобзарь (прокашлявшись). У венгерській стороні, у це­са­рців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця - турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не ста­ріє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця - не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що во­на родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, - і дівчаток, і хлопчиків...

Стеха (быстро). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.

Голос. А. що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Голос. Куди тобі, погане!

Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.

Стеха. Хто, я?

В толпе. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!

Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру? Що ставиш?

В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха. Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.

В толпе. Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з пан­ського льоху.

Стеха. Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а по­ста­влю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гля­ди ж не цурайся слова! (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді до­кажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит.)

Кобзарь. Добре.

В толпе. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з Корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Голоса. От дівка голінна, так-так!

Другой. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...

Третий. Так подумають, що козак.

Хозяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня. От же й піде; то­ді плати.

Голос. Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.

Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидівськи, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается.

Козак с девушкою выходят танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и не­сколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припе­вая: «Ах, сережки!..» Она останавливается у развалив­шейся пе­чи и с робостию осматривается кругом.

Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней тож не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці про­дать своє щастя... (Осматривает следы.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони обманили та другим шля­хом?.. От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла, - тоді усе пропало. (Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?

Назар (опустив Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?

Стеха. Ні, я не бачила.

Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: тато про­кинеться! Біжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)

Галя. Що ти робиш?

Стеха. Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется.)

Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.

Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.

Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорі прокинеться тато... Ох, Назаре, Назаре! що я на­робила!

Назар. Лучче нічого не можна було зробить.

Галя. Тато мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по сне­гу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее но­ги в свою шапку.) Оттак тепліш (целует ее), тепліш, моє се­рденятко.

Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: тато мій такий сердитий.

Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чімнебудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зо­рі ясні! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що підеш заміж за полковника? Не казала?

Галя. Оп’ять! Який же ти справді!.. Я заплaчу. Адже ж він нічого мені не говорив о полковникові, так як же б я йому сказала?

Назар. Бідненька! Він продавав тебе, а ти нічого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тім світі за се його осудить і покарає.

Галя. Я молитимусь за його гріхи. Може, Бог йому про­стить.

Назар. Молись за кого хочеш, тільки не розлюби мене, моя галочко... Я вмру тоді.

Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тільки так тебе лю­блю... Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що ро­блю... Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти - так се я, а що я - так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самоті, то все про тебе думаю, думаю, і мені приставиться, що ти в Чигирині перед гетьманськими хоромами на вороному коні гарцюєш, а усі гетьманші, полковниці ні на кого більш і не дивляться, опріч на тебе... У мене в очах так і потемніє... Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

• Предыдущая
• 7/9
• Следующая