Не судилось (панське болото) - Старицкий Михаил Петрович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая

Михайло   й  Катря. 

Катря (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).

Михайло (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

Катря (аж затремтіла). Здрастуйте!

Михайло. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!

Катря. Так собі... Чого ви довго не були?

Михайло. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?

Катря. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...

Михайло. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).

Катря. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.

Михайло. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

Катря. Ні, не всякий.

Михайло. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?

Катря. Ні, нічого. 

(Сідають під млином.)

А ви швидко звідсіль поїдете?

Михайло. Через місяць.

Катря. Так швидко уже!.. А там довго будете?

Михайло. Цілу зиму, аж до весни.

Катря. Господи, як довго! (Зітха).

Михайло. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?

Катря. Хто вам казав?

Михайло. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.

Катря (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.

Михайло. Чом?

Катря. За нелюба - зроду!

Михайло (радо). Хіба ти не любиш Дмитра? 

(Катря мовчить.)

Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки - вір мені!

Катря. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

Михайло. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?

Катря. Хто його зна...

Михайло (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?

Катря. Що ви? Борони боже!

Михайло. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...

Катря (спалахнула). Ви смієтесь...

Михайло. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку? 

(Катря потупилась з сорому.) 

Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою? 

(Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.) 

Михайло. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

Катря (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...

Михайло (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!

Катря (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!

Михайло. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге). 

(Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.)

Михайло (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх! 

(Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко. )

Катря (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

Михайло. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?

Катря (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

Михайло. Як так?

Катря. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!

Михайло (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!

Катря. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!

Михайло. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії - і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!

Катря. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

Михайло. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?

Катря. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію!

(Припада).

Михайло. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, - то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!

Катря. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

Михайло. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях - отуди, під лотоки!

Катря. А мені хіба ні?

Михайло. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

Катря (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!

Михайло (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі. 

Пашка (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?

Михайло (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?

Катря (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле! 

(Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім.)

Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло. 

Павло. Так так же і робіть.

1-й і 2-й хазяїни. Будемо, будемо, спасибі вам.

Павло. Прощавайте!

1-й і 2-й хазяїни.. Щасти вам, боже! 

Павло іде в один бік, люде - у другий. 

Пашка (підбігає). Катре! Ти осьде?

Катря (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!! 

Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.  

Завіса

Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая