Маруся Богуславка - Старицкий Михаил Петрович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/19
• Следующая

Сміх.

Степан (напився). Я, братці, винен! Через мене, клятого, всі муки... через мене, Іуду... Чує душа моя... збирається в далеку дорогу... Та коли б швидше рушати...

Сохрон (підходить, і другі). Та заспокойся, голубе: то ти охляв... Ще, може, одпустить.

Степан. Ні!.. Та то б і гаразд... тяжкий у мене на душі гріх... Здійміть, мої друзі, може, легше їй буде з тілом опроститися.

Сохрон. Та хто без гріха? Бог милосердий! А ти не надривай себе!

Степан. Перед тобою, товаришу, брате мій, найбільше я грішен... Я - Каїн, [16] гірше Каїна!..

Сохрон. Коли передо мною, то байдуже... Спочивай безпечно... От тобі слово козацьке, що все наперед дарую; так і богові скажи!..

Степан обніма його й задихається.

Охрім. От і гаразд, а то ми не попи, покути не накладаємо... Нас у решеті возити не прийдеться... От якби пані-матка була, ту б повозив.

Степан. Мати моя ріднесенька... через мене, проклятого, ніженьки свої старі б'є, очі виїдає слізьми... немошне тіло рве тернами, сиве волосся мочить дощами... Ой, чи й жива вона, моя ненька безталанна?

Сохрон. Не рви себе: божа ласка над нами!.. Пані-матуся наша жива; чує моє серце... що вона принесе нам рятунок.

Степан. Матінко моя! Пробач!.. Прости!!

Сохрон. От і я тим перед моїм товариством винен, що похопився сюди без підмоги... Загорілося серце, занялась душа... Ех, простіть мене!

Всі. Та годі тобі, пане отамане! Всі ми запалились, всіх взяла нетерплячка.

Ті ж і назорця турок.

Назорця. Гей, ви, джаври, до роботи! Вмить!

Козаки встають і починають каміння носити

Зараз мені, пси! Проворніш! Повивертались, як свині, ще й виють... От я вас повию! З шкур ремнів надеру! Повертайся, собако, повертайся! (Б'є то одного, то другого.)

Перший запорожець. Та не бий же, дурню, по руках і ногах, бо робити не будуть!

Дозорця з невольниками віддаляється за кін по каміння.

Сохрон (по паузі)

Світи сходив... Здоров'я, силу стратив,

Натерпівсь мук, і все те надарма:

Я не здолав довідатися навіть,

Куди мою голубку занесли,

Де гаспиди знущаються над нею?

Тут, кажуть, десь, а саме де - не знать!

Не відаю, а чи й жива, сердешна?

Напевне, ні!.. Козачая дочка,

Попівського, велебного ще роду,

Скоріш порве сама собі життя,

Аніж піде невірі на поталу...

Ох, як болить це серце по тобі,

Мов камінь той, лежить воно у грудях,

Мов сіркою горючою пече!

А! Хоч би знать! Хоч би зирнуть на зірку!

Коли ж нема її на світі сім,

То глянути хоч би катюзі в вічі

Й напитися тієї помсти всмак,

Тоді і смерть прийняв би за утіху...

А ранше - ні! О, де ж ти, зоре, де?

Хоч стогоном до мене озовися,

Хоч буйним цим ти звістку перекинь:

Защебечи хоч ластівкою стиха...

Нуджуся ж я... Ношу з собою скрізь

Тут пекло зле (показує на груди),

терплю нелюдські муки...

Коли ж кінець? О боже милий, згляньсь!

Назорця, Тетеря, Панас: а далі й невольники.

Назорця. А ти чого, собако, загулявся? Коли за тебе викупу не шлють, то роби, хоч здихай! Я з тебе, отамана, олію варить буду, джавра клятий!

Сохрон. Коли з других вариш, так з мене й овшем. А стою я тут, бо дожидаю каміння... вони носять і возять, а я кладу: так мене будівничий поставив...

Назорця. Будівничий! Я тебе поставлю! А це смердо чого валяється?

Сохрон. Не руш його, каваджа, - він слабий... може, умира...

Назорця. Заплатили гроші за падло! Гей, рушай, хоч натішусь до твого здеху...

Сохрон. Не руш його: я відроблю і за свій пай, і за нього!

Надходять невольники; той везе на тачці, той несе на плечах каміння; деякі вартові підганяють їх прутами.

Назорця (штовха ногою Степана). Вставай, собако!

Степан (натужується встати і знов пада). Не можу... Добий!

Сохрон (підходить). Не руш, невірне вухо... я за його відбуду!

Назорця. Ах ти, шайтанський послід! Так ти за нього відробиш? А спиною за його хто відбудеться? На всіх вас, собак, розложить його пай, чи що?

Дехто. Хоч і на всіх... а вмирущого бити не можна...

Назорця. Вас, гадин, питатись ще? Гей, всипать кожному по п'ять джутів добрих!

Сохрон. Чого всім? Мені всип, коли ласка... Я за Степана беру роботу і муку його візьму... а вони тут ні при чому!..

Назорця. Гаразд! В'яжіть його до стовпа!

Сохрон. Чого в'язать? Я й сам стану!

Всі (глухо, а далі грізніше). За що отамана? Не попу-стимо на знущання... жаловатись треба паші... Що се за гвалт?!

Назорця (б'є в долоні). Гей, спаги!

Наближається турецька піхота і стає з рушницями обік невольників.

Андрій. Ти не лякай нас спагами! Хоч і заковані в залізо, а свого отамана не дамо!

Іван. Перебий усіх, тоді й знущайся!

Назорця. Бийте його, пурбегою-батогом!

Вартові зам'ялись.

Степан (трохи підводиться). Мене катуй, прийму за милость... Скороти мої муки... а його не чіпай!.. Не чіпай! (Плазує.)

Назорця. Що ж ви мнетесь? Лупіть!!

Невольники (грізно). Не руш!!

Сохрон. На бога, братці! Ви накличете собі лихо... Хай на мені зірве злість!

Степан (трясе руками в кайданах). Не займай отамана, мого брата, який через мене... через Каїна терпить муки!.. Ой!!

Назорця. Оточіть їх, спаги!

Військо обступає, але невольники просуваються.

Ні з місця! Переколю всіх!

Всі. Коли, а отамана не дамо!

Назорця. Побачимо ж! Я сам його покарбіжу! (Ударив зненацька палицею по спині Сохрона, аж кров виступила.)

Степан. Ай! Шайтан клятий!! (Б'є його наручнями по голові, так що й чалма спала; але як слабий, то й сам упав.)

Назорця (б'є його кинджалом). Собака! Пес! Здихай!

Степан. Спасибі! (Хапається рукою за груди.)

Всі. Убив? Так смерть йому! (Кидаються.)

Сохрон. Не руш! (Піднімає руку.) Отамана наказ до послушенства!!

Всі (одступають). Наші голови!

Назорця мов не при собі, хитається і хапається за голову, його одводять назад, примочують голову водою і надівають чалму; пораються коло його, поки йде сцена матері з сином. Сохрон піддержує Степана, який ще живий. Спаги стоять непевно, нерішуче.

Ті ж і Ганна.

Ганна (виходить в циганській одежі). Гей, пани вірні, владики, і вояки великі, і ви, невольники-каліки! Усім до послуги: чи погадати, чи що виливати, чи кому у слід нашептати... маю і приворот, і одворот, і заворот... і на кохання, і на ненависть... і на щастя, і на погибель... і кров напускати, і кров замовляти.  

Степан (корчачись). Ой... голос... голос! Покличте... остатнє сконання... Боже! Прости!.. Прийми!..

Сохрон. Покличте... хоч кров би спинити.

Дехто. Циганко, сюди!.. Замов кров!..

Циганка підходить.

Іван. Тут сатана отой копирснув запоясником нашого козака-бранця.

Циганка (тривожно озираючись). Де? Кого?!

Іван. А он!

Циганка (хутко оглянувши, похитнулась та майже впала й припала до Степана). Сину мій! Порадо моя!!

• Предыдущая
• 13/19
• Следующая