Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 2
- Предыдущая
- 2/16
- Следующая
Изменить размер шрифта:
2
IV
Нічка тиха. Зорі світять,
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває.
Над могилою царевич
Варту відбуває.
Відбуває самий старший,
Батька виглядає
І сумнії свої думи,
І співи співає.
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила,
І царевич ізжахнувся:
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став наверх могили.
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку на смертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить він до сина:
«Сину ти мій милий!»
Іди, сину, ти на захід,
Вліво від могили.
Там ти будеш між горами
Свою землю мати.
Там ти будеш сам по собі
Царем царювати.
А за теє, що вартуєш
Ти могилу сюю,
Я сопілку золотую
Тобі подарую.
І як сумно в ню заграєш,
Усе засумує;
А як весело заграєш,
Усе затанцює».
Дух іздимів, і на землю
Ще роса не слала,
Як сопілка на могилі
Золота лежала.
І узяв її царевич,
З браттями простився
Та й на рідну сторононьку
Жити віддалився.
V
В другу нічку середущий
Варту відбуває
І стрілою на могилу
Землю підгортає.
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
І говорить він до сина:
«Сину ти мій милий,
Іди, сипу, ти на захід,
Вправо від могили.
Там з лісами і звірами
Будеш землю мати,
Там ти будеш царювати,
Звірів полювати.
А за теє, що вартуєш,
Ти могилу сюю,
На потіху тобі, сину,
Коня подарую.
І як схочеш полювати
В добрую годину,
Через вуха лиш коневі
Перелізеш, сину».
Дух іздимів. Іще в небо
Зорі не уплили,
А вже коник вороненький
Стояв край могили.
І повів коня царевич,
З братом розпростився
І на рідну сторононьку
Жити віддалився.
В третю нічку наймолодший
Варту відбуває
І десятую бутельку
З горя випиває.
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
І говорить: «І ти,сину,
Хоть не вартий того,
А повинен долю взяти
В царя, батька свого.
Будеш, сину, мою землю
І мій палац мати,
Там з царицею ти будеш
Разом царювати.
А за теє, що вартуєш,
Я і сам не знаю,
Чим я тебе, п'яний сину,
Дарувати маю».
«Чим же, тату, дарувати?
Таку бочку дати,
Щоб із неї пити-пити
І не випивати».
Дух іздимів, зорі згасли,
І роса упала.
Аж тоді наверх могили
З вином бочка стала.
І пішов царевич з нею
І, ідучи, впився.
І в палаці на порозі
П'яний повалився.
VI
Ще причепа не проспався,
Лежить на порозі,
А вже Канчук з його військом
Б'ється па дорозі.
Да воно пак і не страшно:
В него війська много,
Та усе народ добірний,
Іден у їдного.
Да й Канчука з його військом
Лихо не узяло!
Бо вже справного такого
В світі не бувало.
І два війська ізійшлося,
Як дві сильних тучі;
Як блискавка, замигтіли
Палаші блискучі.
І без жалю січе палаш,
Списа серце коле,
І валяться трупом люди
На криваве поле.
Що раз гірше Канчукове
Військо налягає.
Що раз слабше його силу
Друге відбиває,
І сонечко на полудень
Іще не ставало,
А причепи усе військо-
Покотом лежало.
Крик і галас у столиці:
Канчук у дорозі!
І цариця свого сина
Будить на порозі.
І причепа пробудився -
Нічого діяти!
Схватнв бочку перед себе,
Давай утікати.
Тілько бочка будь здорова,
Пропадай, столице!
Пропадайте ви, палаци,
Й ти, стара царице!
А тим часом під столицю
Канчук підступає
І гарматами залізні
Брами розбиває,
Розбиває і ламає
Срібную дорогу
Їв палаці добуває
Золоту підлогу.
І все військо нахапало
Срібла по кишені.
Осавули й отамани -
Злота повні жмені,
А царевич - діаманти.
І пішли з столиці...
Ще спасибі, що не вбили
Бідної цариці.
2
- Предыдущая
- 2/16
- Следующая
Перейти на страницу:
