Выбери любимый жанр

Ігор - князь сіверський - Руданський Степан Васильевич - Страница 2

Изменить размер шрифта:
2
3
Рано в п'ятни­цю ру­си­ни
Половців наг­на­ли
І пол­ки їх по­ганії
Прахом по­топ­та­ли.
І роз­си­па­лись стріла­ми
По вра­жо­му по­лю,
Красних дівок по­ло­вецьких
Гнали у не­во­лю.
Брали зло­то й па­во­ло­ки,
Брали й ок­са­ми­ти,
А лиш­кою мос­ти собі
Почали мос­ти­ти.
І мос­ти­ли по бо­ло­тах
Та по тря­со­ви­нах
Опанчами, ко­жу­ха­ми,
Зроччям по­лов­чи­на.
А чер­во­ний стяг і чілку,
Білую хо­руг­ку
І ра­ти­ще срібне да­ли
Олегову вну­ку.
І Оле­га гніздо храб­ре
Спочивати сіло;
О, да­ле­ко ж во­но, бідне,
В по­ле за­летіло.
Ніби во­но й не ро­ди­лось
Само для обижі
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
Ні звірині хижій;
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
Ні ор­ло­ву си­ну,
Ані то­бу, чор­ний во­рон,
Вражий по­лов­чи­ну!
А Гзак уже сірим вов­ком
Вибігає з до­му,
А за Гза­ком Кон­чак їде
К ве­ли­ко­му До­ну.
На дру­гий день ду­же ра­но
Руські пог­ля­да­ють,
Аж кри­ваві в небі зорі
Світ оповіда­ють,
Чорна ту­ча іде з мо­ря
І зак­ри­ти хо­че
Штирі сонці, і по нії
Блискавка миг­ко­че.
Бути-бути сього ран­ку
Великому гро­му,
І до­щеві йти стріла­ми
З ве­ли­ко­го До­ну!
Тут-то коп'ям про­ла­ма­тись
В полі по­ло­вецькім,
Тут-то шаб­лям потріща­ти
В ше­ло­ми пол­вецькі
На сій річці, на Ка­ялі,
Край ти­хо­го До­ну…
О Руськая зем­ле, зем­ле!
Вертайся до­до­му!
Ото й вітер, внук Стри­богів,
Замахав кри­ла­ми
На Іго­ря військо - з мо­ря
Повіяв стріла­ми.
І дви­жить зем­ля і стог­не,
Ріки те­куть мут­но,
Порох мо­ле пок­ри­ває,
Стяги ма­ють смут­но.
Ідуть з До­ну, ідуть з мо­ря
Половецькі си­ли,
Зі всіх сторін Іго­реві
Полки обс­ту­пи­ли.
І бісові діли кри­ком
Все по­ле ук­ри­ли,
А чер­во­ни­ми щи­та­ми
Русини пок­ри­ли.
Закричали по­лов­ча­ни,
Заіржали коні.
А ти, ту­ре Все­во­ло­де,
Стоїш на бо­роні!
Ти на військо по­ло­вецьке
Прискаєш стріла­ми,
Ти гри­миш об їх ше­ло­ми
Стальними ме­ча­ми.
Куди ско­чиш, де посвітиш
Шеломом блис­ку­чим,
Там го­ло­ви по­ло­вецькі
Валяться на кучі.
І ше­ло­ми оварськії
Щербаті ва­ли­лись,
Бо у те­бе, Все­во­ло­де,
Стріли за­ка­ли­лись.
Якії ж то, мої брат­тя,
Дорогії ра­ни!
Він за­був жит­тя і ша­ни,
Чернігів ко­ха­ний.
Забув кня­жиї зви­чаї
І сто­ли­цю яс­ну,
І кня­ги­ню свою ми­лу,
Глібовну прек­рас­ну.
4
Були віки Тро­янові,
Літа Ярос­ла­ва,
Були бійки і Оле­га,
Сина Свя­тос­ла­ва,
Що, бу­ва­ло, лиш кра­мо­ли
Мечем висікає
То по цілій землі Руській
Стріли розсіває.
Що, бу­ва­ло, в Тьму­тор­кані
В стре­ме­но сту­пає,
А Ізяс­лав у Києві
Брязки за­чу­ває, -
А Вла­ди­мир Все­во­лодів
Хоч сам не без ду­ху,
У Чернігові що­ран­ку
Затикає ву­ха.
Тогді й са­мо­го Бо­ри­са,
Сина Вя­чес­ла­ва,
Привела на суд до се­бе
Олегова сла­ва
І пок­ла­ла на зе­ле­ну
Кінську па­по­ло­му
За оби­жу Оле­гові,
Князю мо­ло­до­му.
Там і кня­зя Ізяс­ла­ва
Вони до­ко­на­ли,
І Свя­то­полк сво­го батька
Із тої Ка­яли
Повелів на коні взя­ти,
На угорські коні,
Та відвез­ти до Києва
До церк­ви свя­тої.
О, Оле­га Го­рис­лав­ця
Війни пам'ята­лись:
Тогді землі в усо­би­цях
Росли й засіва­лись,
І жит­тя Дай­бо­га вну­ка
В кра­мо­лах гу­би­лось,
А з-за князів і їх лю­дям
Віку вко­ро­ти­лось.
Тогді рідко в землі Руській
Орачі співа­ли,
А частіше ко­ло трупів
Ворони кри­ча­ли,
Та ще га­лич ле­пе­та­ла
І зби­ра­ла діти,
Коли з ни­ми на по­жи­ву
Хотіла летіти.
Тако-то, лю­ди! Бу­ли бійки,
Були в нас і сму­ти,
Та та­кої, як се бу­ла, -
Такої й не чу­ти!
З ран­ня світа до ве­чо­ра
З ве­чо­ра до світа
Летять стріли ка­ленії,
Як град се­ред літа,
Гримлять шаблі об ше­ло­ми,
Коп'я мо­ло­децькі
Тріщать в полі чу­жо­земнім,
В землі по­ло­вецькій,
Чорна зем­ля під ко­пи­том,
Як та рілля, зри­та,
Всі кос­тя­ми засіяна
І крівлею зли­та.
Полягли там Все­во­ло­да
Полки го­ло­вою,
І по цілій землі Руській
Ізійшли ту­гою…
А що ж мені за­шуміло
Рано за го­ра­ми?
А що ж мені задз­веніло
Ще пе­ред зо­ря­ми?
То князь Ігор своє військо
В по­ле за­вер­тає,
Бо жаль йо­му Все­во­ло­да,
Що вже по­ги­бає.
І би­ли­ся день, і дру­гий,
І третій день би­лись,
Та в по­лу­день і Іго­ря
Стяги по­ва­ли­лись…
Тут-то брат­тя роз­лу­чи­лись
З бе­ре­га Ка­яли,
Тут для се­бе кри­ва­во­го
Вина не діста­ли.
Тут лиш військо докінчи­ло,
Сватів на­поїло,
А са­мо за Руську зем­лю
Землі по­поїло.
Никне тра­ва жа­ло­ща­ми,
Листя ізсу­ши­лись,
І де­ре­во не­бо­ло­гом
До землі скло­ни­лось.
2
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры