Выбери любимый жанр

Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 12


Изменить размер шрифта:

12

Золотницький. Фе­но­ген!

Пузир. На­вi­що ви йо­го кли­че­те?

Входе Фе­но­ген.

Золотницький. Ну, да­руй же вiр­но­го слу­гу!

Пузир. Я ду­мав - уве­че­рi, а вам хо­четься та­ки за­раз. (На­бiк.)

Наказанiє бо­же з ци­ми па­на­ми! (До Фєно­ге­на.) Маєш вiд ме­не, Фе­но­ге­нуш­ка, од­но­го ва­ла­ха; хо­тiв то­бi на доб­ра­нiч про це ска­зать, так Пет­ру Пет­ро­ви­чу хо­четься за­раз.

Феноген. (цi­лує Пу­зи­ря в ру­ку). Гос­подь воз­дасть вам сто­ри­цею. От щас­ли­вий день - да­ють i да­ють!.. (Вий­шов.)

Золотницький. От це по-ха­зяй­ськи.

Пузир. Ет, ба­ловст­во!

Золотницький. Всього, брат, з со­бою не за­бе­реш… Так, ка­жеш, двад­цять двi ти­ся­чi кiп пше­ни­цi? Доб­рий уро­жай! А я ще не знаю, скiлько у ме­не. Хо­тi­лось би по­ди­ви­тись твої ко­пи!

Пузир. Поїде­мо по­ди­ви­мось! Тут i верст­ви не­має.

Золотницький. Поїде­мо!

Пузир. Чу­дес­но! Пе­ред ва­шим приїздом я сам хо­тiв їхать.

Золотницький. О, а це що? Ха­лат? I який роз­кiш­ний - ди­во! Пев­но, доч­ка при­му­си­ла спра­вить?

Пузир. Прос­тi­сенько ку­пив сам.

Золотницький (розг­ля­дає). Та во­но й вид­ко, що сам: Со­фiя Терентіївна овець та бу­ря­кiв на ха­лат би не по­са­ди­ла.

Пузир. А що, хi­ба вам не до впо­до­би?

Золотницький. Як мож­на, чу­до­во! Вiв­цi i бу­ря­ки - сим­во­ли ха­зяй­ст­ва! Ори­гi­нальний смак! Хоч на вис­тав­куi Мо­же б, ти ме­нi про­дав цей ха­лат?

Пузир. Ку­пiть.

Золотницький. Нев­же про­да­си?

Пузир. Чо­го ж, все про­дається.

Золотницький. Скiлько?

Пузир. Сто.

Золотницький. А ба­га­то за­ро­биш?

Пузир. По-ха­зяй­ськи.

Золотницький. Ну (б'є ру­ку Пу­зи­ря), ха­лат мiй. Фе­но­ген!

Пузир. Но­сiть на здо­ров'я. Я со­бi куп­лю у та­тар бу­хар­ський.

Входе Фе­но­ген.

Золотницький. Вiзьми ха­лат i вiд­дай мой­ому Дмит­рiю. Не­хай гар­ненько об­гор­не в плед i зап­ре в екi­паж­ну скри­ню. (Одхо­дить i ди­виться у вiк­но.)

Феноген (до Пу­зи­ря). Як?!

Пузир. Про­дав за сто кар­бо­ван­цiв.

Феноген (бе­ре ха­лат, до Пу­зи­ря ти­хо). Ба­чи­те, а ви ме­нi не вi­ри­ли, що ха­лат варт сто кар­бо­ван­цiв.

Пузир (так са­мо до Фе­но­ге­на). Учись: за пiв­го­ди­ни за­ро­бив руб на руб, та ще ма­ло зап­ро­сив. Та­кi лю­де, ко­ли їм за­ма­неться якої дур­ни­цi, ут­роє пла­тять!

Феноген (про се­бе). Доб­ре за­ро­бив! Бiд­на Ма­рiя Іванівна, да­рем­но тур­бу­ва­лась, да­рем­но ра­дi­ла.

Пузир. А я й за­був, ска­жи, Фе­но­ген, щоб ме­нi зап­ряг­ли бу­ро­го в бi­гун­ки i па­ру в ша­ра­бан, ми поїде­мо на ко­пи ди­ви­тись.

Феноген вий­шов.

Золотницький. Чу­до­вi квiт­ки, клум­би! Все пе­ре­ро­ди­лось, i ти сам пе­ре­ро­див­ся: сьогод­ня на вид ти вже не про­с­то ха­зяїн, а нас­то­ящий оби­ва­тель.

Пузир. Все доч­ка че­пу­рить!

Золотницький. А знаєш, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич, доч­ка твоя до­ро­га ди­ти­на.

Пузир. Аяк­же: зо­ло­ту ме­даль по­лу­чи­ла!

Золотницький. Прос­вi­та, брат, ве­ли­ка си­ла! Приз­на­юсь то­бi, що пер­ше я заїздив до те­бе тiлько по дi­лу, те­пер ме­нi при­ят­но буть у те­бе i без дi­ла.

Пузир. А що ж тут, справ­дi, так пе­ре­мi­ни­лось?

Золотницький. Не те по­вiт­ря: кни­ги, га­зе­ти, пi­анi­но, ос­вi­че­на мо­ло­да лю­ди­на, та ще до всього ар­тист­ка: гра, спi­ва! О! Ти, брат, цього не ро­зу­мiєш!

Пузир. Ну, це вже да­рем­но! Я сам лю­бив i люб­лю спiв. У ме­не був ча­бан…

Золотницький. А, бог з ним, що там твiй ча­бан!

Пузир. Е, бог з ним… Тiлько те гар­но, що вам до впо­до­би… А як­би ви по­чу­ли, як той ча­бан, бу­ва­ло, за­ве­де "Ой з-за го­ри, з-за ли­ма­ну"!

Золотницький. Ну, а Ка­ли­но­вич як спi­ва?

Пузир. Чув. I цей спi­ває гар­но.

З дру­гої кiм­на­ти чут­но "Гетьма­ни, гетьма­ни" або iн­шу, мож­на и не спi­вать, як не­ма ко­му.

Золотницький. Опер­ний го­лос! Та­ла­но­ви­тий, ро­зум­ний, енер­гiч­ний мо­ло­дий чо­ло­вiк Ка­ли­но­вич! Та­ких мо­ло­дих лю­дей ма­ло. Слу­хай, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич: от же­них для твоєї Со­нi, па­ра, якої по­шу­кать по бi­ло­му свi­ту.

Пузир. Ота­кої! Го­лод­ра­бець? У Со­нi є же­них - Чо­бо­тен­ко, мi­лi­онер.

Золотницький. Ви­со­кий до не­ба, а дур­ний як тре­ба. На­й­шов же­ни­ха! Вiн же безг­ра­мот­ний ба­ран. Хi­ба ж Чо­бо­тен­ко до па­ри Со­нi? Бог зна що вик­ла­дуєш! Чо­бо­тен­ко у твоєї доч­ки гай­ду­ком по­ви­нен слу­жить, а не чо­ло­вi­ком їй бу­ти.

Пузир. Я вас, Пет­ро Пет­ро­вич, ша­ную, по­ва­жаю, але не­ма­ло ди­ву­юсь: вис­кi­па­ли яко­гось учи­те­лиш­ку i но­си­тесь з ним…

Золотницький. Не учи­те­лиш­ка, а учи­тель гiм­на­зiї. Чу­дак ти, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич, єй-бо­гу, чу­дак! Ну на­вi­що то­бi ба­га­тий зять, ко­ли ти сам ба­га­тий? По­ра вже то­бi шу­кать то­го, чо­го у те­бе бра­кує.

Пузир. Я так i роб­лю: шу­каю, де б бiльше ку­пить зем­лi, бо скiлько б чо­ло­вiк її не мав - все бра­кує.

Золотницький. Доб­ре. Ну, а ска­жи ме­нi: то­бi при­ят­но мать ор­ден? При­ят­но, ка­жи, не уги­най­ся!

Пузир. Я й не кри­юсь. Зас­лу­жив - i но­сю.

Золотницький. Так. Ну, а як­би то­бi да­ли один ор­ден з ши­ро­кою чер­во­ною стрiч­кою че­рез пле­че, а збо­ку звiз­да. То це бу­ло б ще при­ят­нi­ше?

Пузир. Ха! Ши­ро­ка, ка­же­те, чер­во­на стрiч­ка i звiз­да на бо­цi - ба­чив… Не кри­юсь: ще при­ят­нi­ще. Що ж з то­го?

Золотницький. А ко­ли б до всього цього те­бе воз­ве­ли в ге­не­ра­ли: ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! Га? Ще бу­ло б при­ят­нi­ще?

Пузир. Я не ро­зу­мiю, для чо­го ви все це го­во­ри­те?

Золотницький. А от для чо­го. Нi ти, нi твiй Чо­бо­тен­ко нi­ко­ли та­кої чес­тi не до­бу­де­те: звiз­ди вам збо­ку не но­сить, ге­не­ра­ла­ми вам не буть, хоч би ви всi свої доб­ра i маєтки за та­ку честь вiд­да­ли, а Ка­ли­но­вич…

Пузир. Бу­де ге­не­ра­лом, з звiз­дою? Ха-ха-ха! О, бо­дай вас.

Золотницький. Та ти, брат, не смiй­ся! Ви з Чо­бо­тен­ком зос­та­не­тесь на­вi­ки ча­ба­на­ми та бу­ря­ко­ви­ми ге­не­ра­ла­ми, а Ка­ли­но­вич мо­же бу­ти про­фе­со­ром, ди­рек­то­ром гiм­на­зiї, от i ти, i твiй Чо­бо­тен­ко бу­де­те го­во­рить йо­му - "ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство".

Пузир. Чи бу­де вiн ге­не­ра­лом, чи нi - я не знаю; а чим вiн є - я ба­чу i доч­ки своєї за нього не вiд­дам!

Входе Со­ня i Ка­ли­но­вич.

ЯВА Х

Пузир, Зо­лот­ницький, Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Соня. Го­дi вам про дi­ла ба­ла­кать! Хо­дiм до нас.

Золотницький. До­ро­га Со­фiя Терентіївна, я тут обст­ре­ли­вав по­зи­цiю; i бом­ба­ми, i гра­на­та­ми, i шрап­нел­лю си­пав - не по­ма­гає! Неп­ри­ятель упер­то не здається. Да­вай­те вiзь­ме­мо йо­го в пе­рех­рес­ний во­гонь.

Соня. До­га­ду­юсь. Ви за нас з тат­ком го­во­ри­ли, i, пев­но, та­то не згод­жується? Я вже ба­чу.

Пузир. Нi­за­що в свi­тi! Це ти ме­не, доч­ко, хо­чеш у тру­ну пок­лас­ти!

Соня. Хi­ба моє щас­тя для вас, та­ту, тру­на? Я цього не зна­ла.

Пузир. Так знай! Щас­тя, яко­го то­бi за­ма­ну­лось, - ме­нi тру­на. Те­бе сва­тає Чо­бо­тен­ко, я вже то­бi го­во­рив.

Соня. То­дi я про­мов­ча­ла, а те­пер ска­жу вам, що я за ньо­го не пi­ду!

Пузир. Та ти ж йо­го ще не ба­чи­ла, по­ди­ви­ся пер­ше: з ли­ця хоч во­ду пий, Бо­ва Ко­ро­ле­вич! Рос­ту (по­ка­зує са­жень) - о; пле­чi (роз­во­де ру­ка­ми скiльки мож­на) - е!

Золотницький. А го­ло­ва (по­ка­зує ку­лак) -о! Со­фiя Тере­н­тіївна виб­ра­ла со­бi лю­ди­ну в под­руж­жя, а ти їй раїш пер­ше­ро­на! На­вi­що то­бi Чо­бо­тен­ко? У те­бе, сла­ва бо­гу, є чим ко­пи во­зить.

12
Перейти на страницу:
Мир литературы