Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/17
• Следующая

Карпо. Тут, тату, загальна радість: Васи­лину посватав Демид, і мама вже дала своє благословення. Тепер іще ждали вас, щоб і ви поблагословили!

Демид, бере Василину за руку й підходить до Макара в парі, стають навколішки. - Благословіть, тату!

Макар, по павзі. - Благословляю і благаю Господа милосерного [підводить їх і цілує; входить Тетяна й Явдоха], щоб він послав вам любови і згоди в сім’ї на многі літа!

Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини зі свого дому: живіть при нас! Це моя найперша умова! Буде вже з мене, наплакалася й настраждалася! (Здер­жуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда й покинули нас старих: ані Михайло, ані Петро й носа сюди не покажуть!... Поженилися на панночках і забули батька-матір. А Васи­лини не пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?

Макар, витирає сльози. - Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство, - бачила, як працював чотирі місяці, - збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують: хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з нашим учителем помінятися...

Демид. Не журіться, мамо, ми вас не покинемо.

Карпо. А з учительством діло владнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки. (Явдоха йде; мати, Василина й Демид окремою ґрупою балакають тихо! Мати гладить Василину по голові, та цілує їй руки!) А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього сличаю.

Макар, до Івана. - А ти, сину?

Іван. І я вип’ю слив’янки.

Макар. Слив’янка слив’янкою, а ти б женився.

Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брате, дівчина Тетяна, як маків цвіт!

Макар. Еге, еге! Кравченки хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того й сусіди. - Катай!

Іван, жартівливо. - В Китай!

Макар. Та ну бо, не вигадуй! Ти ж по­казав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!

Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша!

Іван. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві й балакав на паперті з нею.

Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?

Іван. Кращої й не треба!

Карпо. Так їдемо сьогодні під вечер; чого зволікатись?

Іван. І справді, нічого зволікатись! При­борканий я [7] був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув ро­бочу дисципліну, набрався певности у своїх силах - і воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!

Карпо. В театр?

Макар. От тобі й маєш!

Тетяна, схоплюється. - Куди йдеш?

Іван. Служити в театрі, мамо, хочу!

Макар. Тільки що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі - святе діло!

Тетяна, втира сльози. - І цей кида!

Іван, цілує матірь. - Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!

Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніш казав, та і я знаю... Краще вік жить строковим робітником, принаймні, є харчі, ніж бездарою-актором поневірятись, старцювать!...

Іван. Ах, Карпе! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що вродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувати на сцені свої сили! А може ж я талант?

Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили в городі акторів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік з театра? Ха, ха, ха!

Іван. Хіба то п’єса, хіба то актори?...

Карпо. А може ж і ти кращим не будеш? Скажу твоїми словами: мрії твої - суєта!

Іван. Демиде! Заступайся за мене! Карпе! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії суєта; сцена ж - мій кумир, театр - свя­щенний храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і опе­ретку, вони - позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести! В театрі грать по­винні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужности на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а про­литими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!... Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний! [8]

Демид, міцно стискав руку Івана. - Я подивляю твою думку, я чую серцем, що ти артист! І справді, Карпе! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно, - віддамо його сцені!

Василина. Таточку, мамо, Карпе! Не силуйте Івана жити в селі! Нехай він робить те, що любить.

Карпо. Та, Боже поможи йому, і я рад помогти.

Тетяна. Може, і справді там його щастя?

Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.

Іван, цілує батька, матірь, Карпа. - Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі - і я щасливий у цей час! Ура!... (Цілує Васи­лину й Демида.)

Макар. Стрівайте! Здається, хтось під’їхав.

Карпо, заглядає в вікно. - Коляска ґрафа Тюті!... Що це, чого це?...

Іван, заглядає ззаду. - А в колясці наш Петро.

Тетяна. Петро! (Біжить із хати.)

Макар, іде за нею. - Та не біжи бо так, стара, а то ще впадеш. (Вийшов.)

Василина, радісно скаче. - Петя, Петя! Слава Богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)

Іван. Аз ним поруч якась пишна краля - певно, жінка! Хто ж то ще верхи?

Карпо. Старший син ґрафа Тюті.

Іван. Угу! З кавалером замісць при­даного...

Карпо. Якесь паскудство! А бідна мама, дивись, дивись: мало не звалила Петра!...

Іван, відійшов від вікна. - О, матері! Як би вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!

Карпо. Ведуть під руки кралю.

Іван. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова моло­диця!

Карпо. Ґраф коня пришпорив і подався з двору!

Іван. Не удостоїв.

Карпо. А ну його! Скатертю дорога!

Входить Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно. Мати легенько держиться їй за рукав, заглядаючи в вічі. Слідом Петро, одягнений у судейську одежу, зверху шинеля наопашки. Василина й батько.

Ті ж. Аделаїда, Петро, Тетяна, Василина й Макар.

Тетяна, упадаючи біля Аделаїди. - Невісточко моя, паняночко!... Як намальована - гарне­сенька! Роздягайся, роздягайся! (Тим часом Петро цілується з братами й Демидом. Тетяна повернулася до Петра, біля Аделаїди стає Василина, хоче їй помогти скинути шляпу, та одводить її руку.) Петя! Як же ти перемінився!

Петро. Одежа друга, мамо! (До Аделаїди.) Адю! Це брати мої: Карпо й Іван, а це - Короленко.

Аделаїда, стрепенувшись, радісно й цікаво. - Пи­сатель?

Петро. Сільський учитель.

Аделаїда, нехтуючи. - Учитель... (Робить загаль­ний уклін і сіда.)

Іван, до Карпа. - Привітлива!

Карпо. Що то в неї в тій торбі вору­шиться?

Тетяна. А я тут ждала тебе з жінкою, ждала, умлівала, мало не злягла з печалі. (Скидає раптом шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполєти, як у Михайла. (Петро обертається до Івана й Карпа. Мати заглядає йому в вічі й цілує.)

• Предыдущая
• 12/17
• Следующая