Житейське море - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/17
• Следующая

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Ваніна в ранішнім пеньюарі, п'ють чай. - На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходить по хаті, курить, кида одну циґарку, зараз запалює другу.

Ваніна. Стьопочка! Їдж ветчину, чудова!

Крамарюк, що раніше намазав хліб маслом, кладе на нього ветчину й їсть з великим смаком. - Я їм, я їм. (Запихається.) Я без церемонії! (Мовчать. Крамарюк їсть і запиває. Іван ходить: Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходить до дверей і надавлює пуговицю, [103] чути електричний дзвінок.)

Ваніна. Ваня, чай прохолоне. (Мовчать. По павзі входить номерний. [104])

Номерний. Дзвонили?

Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди й поставте тут, чуєте?

Номерний. Чую.

Іван. Більш нічого. (Номерний вийшов.)

Ваніна. Ха, ха, ха! Божевільний, їй-Богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталася з ґрафом: знамениті коні, ефектні сани... ґраф просить... як же не покататися?

Іван. Удвох, у час спектакля... вночі...

Ваніна. Чуєш, Стьопо, він сердиться!...

Крамарюк, розжувавши й ковтнувши. - Ай, ай, ай! Іване Макаровичу! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?

Іван. Слухай ти, стара лисице!

Крамарюк. Я лисиця?! Де моя шапка! Ай, ай, ай! Я лисиця! Я, що в вогонь і в воду за вас, за Людмилу Павлівну!... Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іване Макаровичу, Бог з вами!

Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак. Іван на мене сердиться, а на тобі злість ізриває. Сідай!

Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По павзі.) Я червяк і прийму всяку обиду ради вас, мій ангеле.

Іван. Старий ти дурень!

Крамарюк, устає. - Іване Макаровичу! Ви жартуючи, чи справді лічите мене дурнем.

Іван. Без жартів.

Крамарюк, бере шапку. - В такім разі про­щайте, - я не можу витерпіти такої образи!

Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.

Крамарюк, зітхає. - Від судьби не втечеш. (Сіда.)

Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів у роскішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабити мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?

Крамарюк. Ха, ха, ха! Логіка, яка не­оборима лоґіка! - а? От і раз-у-раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмило Павлівно. (Цілує їй руку.) Я, справді, за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.

Ваніна, весело. - Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при тобі, Ваня сам звав мене ангелом.

Крамарюк. Так!! Звав, їй-Богу, звав - я сам чув! Іване Макаровичу, ви ж позавчора Людмилу Павлівну сами ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!... Ай, ай, ай!

Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.

Крамарюк. А! Ну, то я тепер не обра­жаюсь: рівність - річ велика!

Іван. Ех, ти вітряк, старий чортяка!..

Крамарюк, сміється. - Іване Макаровичу, у мене рогів нема: я десять літ, як другий раз овдовів.

Іван. Так були.

Крамарюк. Так, були! Їй, були! (Ваніна сміється.) Я два рази був жонатий і обидва рази, замісць лаврів, ходив увінчаний ро­гами... Я люблю правду й кожен раз жа­лію, що правду нестрашно говорити тільки про себе.

Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а скажи правду: ти устроїв катання Людмили з ґрафом?

Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.

Іван. Ну?

Крамарюк, зітхає. - Грішний чоловік - я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа бли­скучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робити приятність, ну й устроїв... Не кри­юсь, я правду люблю.

Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти го­ворив...

Крамарюк. Я?... А,- так, так! Я го­ворив, що у ґрафа приятні коні... то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна...

Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф по­кликав мене прокататись...

Крамарюк. Свята правда! Тепер прига­дав: Іван Макарович пішов з ґрафинею ве­черяти, а ви з ґрафом кататись.

Іван. Неправда! Я пішов додому.

Крамарюк. Так, так!... То було дру­гим разом, а тепер - я пішов додому...

Іван. Не ти, а я пішов додому.

Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.

Іван. Противно слухать!

Ваніна. Мовчи, Стьопо!

Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)

Іван. Допивай чай і піди скажи Какту­сові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.

Ваніна. Ваня!

Крамарюк. Як то можна - „грать не буду”? Я цього не скажу.

Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зу­бами!

Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.

Іван. І брехню.

Крамарюк. І брехню... Іване Макаро­вичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене ста­ренькі... А?

Іван. Грошей?

Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: „а“? І Іван Макарович - догадався. Великий артист!

Іван. А де ж аванс?

Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [105]

Іван. Скотина!

Крамарюк. Правда! Я люблю правду.

Іван, дає гроші. - На! Що б ти мені тиж­день не приставав за грішми!

Крамарюк, взявши. - Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іва­ном Макаровичем.

Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.

Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?

Іван. Говори і йди к чорту!

Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.

Іван. Он, у тій кімнаті.

Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?

Іван. На горе!

Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...

Іван, криком. - Годі! Йди вже!

Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!

Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я ки­даю трупу!

Ваніна. Що? Серед сезона?...

Іван. Плачу неустойку [106] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!

Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?

Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [107] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє стра­сти [108] відняло від мене розум, і я не міг себе спи­нити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх ді­тей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!... Для кого я так мучу свою душу?... Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все...

• Предыдущая
• 11/17
• Следующая