Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/12

Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

- Це твоя... а ти, дурний, хотiв...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."

Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.

"Важко жити, а як же хочеться жить..."

1938

• Предыдущая
• 12/12