Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 43
- Предыдущая
- 43/44
- Следующая
* * *
Була дванадцята година в полуднє, як мавка й Іван у повозі Степанії заїхали перед палату графині Воронської. При висіданні, Іван велів візникові назад негайно їхати до «Товариства святої терпеливості», забрати паню Гаєвичеву й завести її до чоловіка.
Коли стара графиня побачила свою внучку, з радощів заплакала й не знала, що почати з надміру почувань. Обіймала й цілувала внучку й рівночасно дякувала богу за її спасення та її питала: чи здорова, чи їй не заподіяв хто кривди, де була і хто урятував її?
Мавка, що вже вповні охолонула з важкої змори серед дивних постатей в Лопатинському лісі, розказала бабці все докладно. А коли сказала, що була би марно згинула, якби в саму пору Іван був не освободив її з хижацьких рук «Товариства святої терпеливості», графиня взяла голову Івана у свої старі, тремтючі руки, й на його чоло упала сльоза радості і вдяки.
* * *
Іван і мавка ідуть у ліс. Довкола них буйні лани пшениці золотіють і далеко ген... на сході з синім небом обіймаються.
Добром налиті колоски торкають мавку та Івана в руки, нахиляються та туляться до них любовно.
Розпалена блакить небесного безкраю над пшеничним золотом землі ллє в душу мавки та Івана невимовне полум'я усіх таємних розкошів захоплення, життя й кохання.
Сонце, осамітнене в безмірній далечі всесвіту, з радощами споглядає на Івана й мавку і гаряче їх цілує та висвітлює їм стежку самоцвітним приском казкових ряден.
Обсипає їхню душу й тіло безконечними вогнями соняшної туги й щастя.
І мавка й лісовик ідуть дорогою життя, немов одно-єдине світло, що розділене на дивні та могутні два промені, з собою нерозлучно зв'язані навіки.
Ідуть обоє очаровані світляними променями, леліяні, заслухані душею в ясну пісню вічності і раю на землі.
А перед ними чимраз більше виступає, виринає та росте предивний велетень.
І вже свої могутні кучері у синяву небес умотує.
Ліс.
Мавка й лісовик так дивляться на велетня, як заворожені. Таємне тремтіння проймає обох.
Непонятна сила вабить, тягне та манить їх до оцього лісу-велетня. Предивним шелестінням їхні душі гомонять.
Їм тепер здається, що вони обоє — два листки, одірвані від цього лісу.
І ці листки тремтять розкішно з невияснених радощів, що крила туги їх несуть назад на лоно лісу-велетня. То знов здається мавці та Іванові немов вони обоє неподібні, всемогутні, понаддійсні дві істоти, що найшли своє життя та долю в цьому лісі.
Слухають обоє мовчки, як душа оцього лісу здалеку до їх душ посилає думку:
«Це забобон, Іване й мавко, що одне з вас родилося у хлопській хаті, друге у палаті...
Ви обоє, Йване й мавко — це одна душа, що вийшла з лона вічної, світляно-творчої землі.
Одну цю душу я надвоє розділила і вам сказала:
— Ідіть у цей, ненавистю розсатанілий, кров'ю та сльозами обкипілий світ.
Ідіть і в хорий світ здоров'я лісу понесіть.
Любов'ю там себе шукайте.
Себе найдіть і знов до мене поверніть.
Вітайте!»
* * *
— Як перший раз ми стрінулися в цьому лісі, Іване, пам'ятаєш? Ти себе тоді назвав лісовиком, а я на те сказала, що я мавка. Тоді, мабуть, ми жартом кинули оті слова.
А нині?..
Тепер мені здається, що я справжня мавка, а ти, Йване, справжній лісовик...
Чи теж тобі здається так, Іване?..
— Так, моя мавко.
— Моя душа живе не в мені, Йване, і не в хаті... і не між людьми.
Моя душа у цьому лісі...
Вона колишеться в якомусь дивно-павутинному гніздечку...
У густім повісмі гілля й кучерів сосон...
Там живе моя душа...
Де лиш іду... коли лише якесь добро вчинити хочу, все мені перед очима виринає таємниче світлотінне, заворожене і мовчазне мереживо гілок у лісі, де домівка, у якій моя душа живе.
І ця душа не я.
Ця одна душа — це ти і я, лісовику.
Іван поглянув на мавку з почуванням пошани й боготворіння.
Зауважив, що вона, мов сонно зачарована, вдивлялася у ліс, який шумів уже лиш кільканадцять кроків перед ними.
Боявся словом перебити її захоплення і мовчки йшов з її рукою у своїй руці.
Нараз собака Дора, що все бігла перед мавкою й Іваном, скочила назад і бистро завернула до мавки, ротом торкнулася її руки, бажаючи від неї пестощів.
Мавка стрепенулась і погладила собаку по чолі. Дора взяла теж таку саму данину ніжності і від Івана, миттю скочила вперед і, станувши на скраю ліса, почала наслухувати.
— Буде буря,— обізвався Іван.
— Ах, Іване, я так люблю бурю!
Тепер обоє вже ввійшли у ліс, котрий вітав їх чимраз голоснішим шумом.
— Мавочко,— сказав Іван,— я бачу, що буде не дощ, а злива.
— Сховаємось у твоїй хатині, Іване.
Обоє прискорили кроку й незабаром посеред глухого рокотіння перших громів увійшли в Іванову хатинку в лісі.
Мавка розглядалася цікаво по хатині, мовби перший раз зайшла до неї.
— Знаєш, мій лісовику, цей острівець і ця хатинка так мені сподобалися! Ми будемо сюди тікати кожен раз, коли нам стане тісно там, поміж людьми. Добре?
Іван усміхнувся.
В тій хвилині недалеко в лісі вдарив грім.
Мавка пригорнулася до Івана і сказала:
— Мій лісовику, невже не можна би сказати, що буря — це вияв кохання у природі?
Іван горнув мавку до себе й гладив золоте проміння її кучерів.
— Чуєш, як ліс шумить?..
— Мені здається, що цей шум, це любовний шепіт — мова всіх дерев у лісі...
— Іване, я така щаслива! Ах, скажи мені, лісовику: що таке щастя?
Іван узяв мавку на коліна, обома руками пригорнув її до себе, і, тонучи очима в синяві її очей, шептав до неї:
— Що значить щасливим бути?
Чудо вдіяти чудес:
Небо до землі пригнути,
Землю зняти до небес.
XVII
Коли Іван і мавка вийшли з хатини, ліс вітав їх ледве чутним шумом.
І було у цім шумі-мові лісу, ніби супокійне дихання і тихі радощі природи після судорожних розкошів стихійної хуртовини — кохання.
Здовж потока обійшов Іван з мавкою весь острівець і в тому місці, де русло було найвужче, але бистре та кипуче, поклав кладку понад бистрину.
Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.
Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.
Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.
Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.
І вони, притулені до себе, станули і німо, наче заворожені, вдивлялися у величну красу, що нею пристроївся ліс.
Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.
Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.
Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.
Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.
Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.
Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.
Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.
І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес — увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!
Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось...
Сова.
Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.
Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.
— Іване, я боюся... — шепотіла мавка,— йдім у протилежний бік... не туди, відкіля сова квилить...
Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.
Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.
- Предыдущая
- 43/44
- Следующая
