Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 41
- Предыдущая
- 41/44
- Следующая
XVII
Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею — все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.
Іван думав:
«Не пущу її додому... Мусить їхати разом зі мною до монастиря... Її легко всередину пустять... А за нею і мою кінноту...»
Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:
— Прошу пані... За нами хмара хлопів на конях іде!..
Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:
— Далі їдь!
Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:
— Що це значить?..
Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:
— Нічого... Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них... Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.
— Куди ж ми їдемо тепер?.. — питала пані Степанія.
— На прохід... Ми обоє можемо уже вертати...
— Де ж ми, Іване?..
— Якраз ми виїхали з лісу...
Степанія закликала:
— Це вже задалеко... Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.
В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:
— Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..
— Яка?.. — спитала Степанія і пригорнулася до нього.
Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.
— Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі... — сказав Іван.
Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:
— Що це значить?..
— Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю...
— Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..
— Так...
— Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда...
Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:
— Присягаю тобі, що я сказав правду...
— Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..
— На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання...»
— Мій найсолодший, хай буде так... одначе з одним маленьким застереженням...
— Яким?..
— Обіймеш мене... і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього...
— Чому?..
— Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності...
— А від сестрінки не довідається?..
— Він їй ніколи не повірить... Він її має за пострілену людину...
— Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка — незвичайно мудра та розумна панна.
— Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..
Іван пригорнув її до себе.
Тим часом Івана вже стала брати досада, й він тепер продумував над тим, як би висвободитись від слинявих ніжностей Степанії. А вона розжалоблювалася:
— Ох, яка я нещасна! Я поїду на відпуст до Лопатина... Багато грошей дам на величаву службу божу, щоби ти, найкращий, найсолодший мій Іване, був вічно мій.
Іван глянув на Степанію і нагло стрепенувся, йому здавалося, що те єство, що тремтючі рамена до нього простягає і з затьмарених очей несамовиті блискавиці викидає,— це не Степанія, дружина шляхтича. Це уосіблений, потворний, всемогутній, ірраціональний та сліпий інстинкт, котрий з любові до життя — життя руйнує, до мети йде по трупах, любується розпукою людей, любується кайданенням народів і розкішно божевільним торощенням та топтанням усього, що найсвятіше.
Іван одхилив двері й закликав до візника:
— Гов! Стань!
— Що ти робиш, Іване?.. Чого ти з повозу виходиш?..
Іван не обізвався. Вийшов скоро та махнув рукою до селян на конях, аби приблизилися до повозу. Задудніла земля від чотирьох соток кінських копит, а мовчазний понурий ліс перехоплював жадібно гомін тупоту та ніс його у безвісті й, немов словами, гомонів:
— Так-так-так-так...
Іван моргнув до селян і голосно закликав так, аби Степанія могла почути:
— Пані Гаєвичева боїться... їдьте по обох боках... візьміть повіз поміж себе...
Передні їздці мовчки розділилися надвоє й зараз виконали Йванове доручення.
Тоді Іван велів візникові далі їхати й сам сів до повозу.
— Іване,— шепотіла, стогнучи, Степанія,— нащо ти це зробив?
Іван відповів з ледве помітною іронічною усмішкою:
— Маєш гвардію... Вже тепер боятися не будеш...
— Іване, я ще гірше боюся тепер...
Степанія хвилину придивлялась коням і їздцям, і нагло вхопила Івана за руку, й злебеділа:
— Сокири... Ліс сокир на конях!..
Іван погладив по руці Степанію та успокоював її:
— Яка ж ти боязлива!.. Та чого?.. Невже в тебе сумління нечисте.
— Моє сумління людське... Та нащо так багато сокир?..
— Для твоєї охорони... Будь розумна... Це одно. Опісля ясно: годі було тим робітникам знаряддя праці покинути в лісі.
— Іване, завертаймо назад!..
— Вернемо... вернемо... Вже за хвилину чорний дім...
Степанія затягнула по свойому боці заслону на шибу повозу й закликала:
— Іване, спусти заслону!.. Я не можу дивитися на ті сокири... Спусти заслону!..
— Не можна. Люди будуть думати бозна-що...
— Хай думають. Моя любов до тебе більше варта, ніж усякі поговори...
Степанія силкувалася заслонити шибу повозу по Івановому боці. Однак Іван одсунув заслону назад. Тоді Степанія почала неспокійно повертатися то в один, то в другий бік, ломила руки і стогнала:
— Іване, мені тут тісно... Я не можу дихати... Щось мене за горло хапає... Я тут задушуся...
— Успокійся, Степо, успокійся!..
— Вони з тими сокирами їдуть освободжувати мою сестрінку... вони про все дізнаються... Сестрінка скаже їм, що я її замкнула в чорнім домі... і виставила її на сміх, на позорище, на муку...
При останніх словах Степанії Іван здригнувся й зараз виглянув з повозу та крикнув до візника:
— Скоро! Скоро! Жени, що коні вискочать!
Тепер повіз і їздці, як буря, гнали, а все мовчазний, похмурий ліс, неначе задоволений, гудів таємно:
— То-то-то-то! Так-так-так-так!
А Степанія почала плакати та лепетала:
— Коли моя сестрінка перед хлопами заплаче, то за ту всю кривду, що я їй зробила, хлопи мене зарубають...
— Про яку це муку сестрінки ти говориш?.. — запитав Іван стривоженим, кров'ю закипілим голосом.
— Я сказала людям у монастирі: як моя сестрінка буде вперта, то беріть її й на муки, щоби приневолити її вийти за муж за Козицького, або стати монахинею... Іване, золотий Іванчику, рятуй мене!.. Я грішна... Не дай мене сокирами зарубати!..
Іван відповів понуро:
— Селяни сліпо слухають мене. Без моєї волі з голови тобі і волос не спаде...
— В кожнім випадку?.. — питала-прохала Степанія.
Іван хвилинку подумав, потім одказав:
— Коли сестрінці не заподіяли в тім чорнім домі кривди, тоді можеш бути спокійна. Коли ж її на муки взяли, я тоді не буду мати впливу на селян...
- Предыдущая
- 41/44
- Следующая
