Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 22
- Предыдущая
- 22/44
- Следующая
— Що це таке?.. Війна, зараза чи страшний суд?..
Я палицю в руки та й біжу до дзвіниці. Видряпуюсь наверх і що там бачу? То не хмара мух прилипла до ниток, замочених у меді, то так густо до дзвонових шнурів начіплялося народу: до малих дзвонів смаркачі, а до великих парубки, ба навіть вусаті старигани. Я станув серед них, палицею у підлогу гримаю й до них кричу:
— В ім'я закону — тихо!
Але де-де! Вони всі, якби їх якийсь пристріт найшов, навіть не бачать мене. Ціла дзвіниця стогне, хитається, ось-ось перевернеться й гримне — чиста руйнація буде! А Куценків Микола з другими парубками так шарпає за шнур, що найбільший дзвін раз у раз перекидається догори серцем, цілу дзвіницю розгойдує і вже, знаєте, не дзвонить, а захлистується. Я Миколу за карчило та кричу:
— Хто вмер?
Ледве-ледве я довідався від нього, що це його батько видзвонює світові матуру свого сина. Тоді, знаєте, щось таке приємне мене кольнуло у грудях, і я зараз подумав:
— Хоч я, рахувати, війт, але... ех! Нехай я собі молоді літа пригадаю...
Але якраз тоді, як я розмахав найбільший дзвін,— бий тебе божа сила! — нагло на дзвіницю якийсь вітер привіяв до мене нашого панотчика... Як мене наглянув, так і скам'янів.
— Хто ж це такий умер, що аж війт власноручно дзвонить? — запитав по хвилі панотець.
— Хлопський цар... — кажу я.
— Що за хлопський цар?..
— Смуток вмер, панотче!
— Не розумію...
Я лишив людей, хай далі дзвонять, а сам з священиком зійшов з дзвіниці на долину й вияснив йому в чім діло... Він спершу сердився, хитав головою, та вкінці подобрів і каже:
— Це справді чудо, що Іван матуру здав. Я вважав його пропащою людиною.
— Так думала ціла громада. А тепер той блудний син навернувся. І скажіть самі, панотче, чи ж не варт він трошки того бамбаламкання?
— Ну, хай уже буде,— відказав священик і пішов додому.
Тепер обидва йдуть вузькою стежкою через пшеничний лан.
Війт поглянув угору:
— Небо ясне й синє, аж за очі хапає.
Кость додав:
— Ледве кілька білих хмаринок. Лежать на небі, як ті божі подушки. Дощу не буде.
— Так не треба. Незадовго можна буде братися до серпа.
Хвилину йдуть мовчки.
— Пане начальнику,— обізвався Кость Єгомость,— мені здається, уважаєте, що з тим старим Куценком річ так мається: з нього був глитай, непотріб, він, як нелюд, марнував життя свойого сина, а тепер той боляк у ньому нагло тріс, і він хоче показати, що він людина. Чоловік, мовляв, качається в болоті день, рік, десятками літ, аж несподівано щось у ньому закричить: «Досить уже! Обхаюч душу й вийди на божу стежку».
II
Коли війт і заступник увійшли на подвір'я, старий Куценко завів їх у сад, у котрому вони побачили таку картину: безліч народу сідала за стіл, який мав подобу великанської підкови. На ту величезну трапезу складалися частинно столи й лавки, позичені Куценком у сусідів, а другу частину стола штудерно змайстрував майстер Луць Семенюк з дощок і терлиць. Приємно вражало те, що весь той довжелезний стіл був накритий білими, як яблуневий цвіт, настільниками.
Старий Куценко завів війта й заступника туди, де сходились оба рамена стола-підкови. Це було почесне місце, на котрому вже сидів парох, панотець Стоцький, учитель Швед і Іван Куценко. Костя Єгомостя посадили біля пароха, а війт зауважив:
— Тепер маємо при столі двох єгомостів...
Серед загальної розмови, вибухів веселості та гамору, що подобав на бриніння та жужжіння бджіл в улію, напливали щораз то свіжі гості, яких старий Куценко й син Микола та помічники сусіди намагались порозсаджувати, як бог приказав. Одночасно звивалися біля стола господині, над котрими верх водив Омелян Рокита, що був кухарем при війську, а давніше теж кухарював на панському дворі.
Ходили чутки, що він одночасно пік, варив і у Куценка, і в сусідніх печах, аби при постачанні страв нічого не забракло. Також розказували, що де лише в сусідстві були які великі баняки, пузаті горщики, білесенькі тарелі, полив'яні миски та череваті макітри — все те кухар звербував, асентерував до служби на празнику в Куценка.
Здається, легше діло йшло з напитками. Тут було просто так.
Старий Куценко сказав сільському корчмареві:
— Мошку, на мій празник треба мені горілки й пива на кількасот людей.
Мошко, знаючи вдачу Куценка, остовпів і очі витріщив:
— Пане Куценку, ай-ай, що з вами сталося?.. ну?..
— Яке вам до того діло, що зі мною сталося? Ви, Мошку, доставите мені на мій празник для кількохсот людей пива й горілки. Розумієте?
— Вибачте, пане Куценку, я вас не розумію...
— Маєте, Мошку, п'ятдесят корон завдатку.
Мошко довго з недовір'ям позирав на гроші, опісля сховав їх, уклонився Куценкові аж до землі й закликав:
— Пане Куценку, тепер я вас розумію...
— Але мусите, Мошку, теж доставити чарок, склянок, дзбанків на пиво і так далі...
— Пане Куценку, я не знаю, скільки, що, як і куди?..
— Стільки, Мошку, щоб кожний гість міг випити...
— Ну, скільки має випити?..
— Е, ви, Мошку, до нічого. Стільки випити, щоб на ціле життя запам'ятав собі мій празник...
Щойно тепер Мошко зрозумів.
Розпочалася гостина. Але майже всі гості, посаджені перший раз у житті за такий довжезний стіл, заставлений щедро напитками та їдою, були заскочені та збентежені тією незвичайною гостинністю. Перед їх очима виринали в незатертих барвах образи минулого життя старого Куценка і його сина Івана. Вони не могли собі розтовкмачити, як цей батько, що з ненависті до сина готов був його віку збавити, тепер нараз ладен пів маєтку стратити на празник у його честь. Те, що Іван матуру здав, не всім селянам промовляло до переконання, тим більше, що багато селян навіть не розуміли, що таке та матура... Так, наприклад, коли гості почали пити та їсти, Онітро Мовчан, що був громадським чабаном, обвів очима всіх гостей і неспокійно запитав сусідів:
— Як-то?.. Гостимося самі?..
— Чому самі?
— А де ж та Матура!..
— Сидить, куме, в Івановій голові,— пояснив йому Панько Гавриш.
На те відповів пастух ображено:
— Ви, Паньку, думаєте, що як я вівці пасу, то в мене вже овечий розум. «Матура в голові сидить»,— каже. Ото вигадав! Ні, ні, не здурите мене, Паньку...
Коли старий Куценко зміркував, що гостям щось не конче їсться та п'ється, обійшов весь стіл та припрошував, та заохочував, як міг. Окрім того, прохав найповажнішу особу в гуртках по 10–12 людей, щоб узяла на себе завдання господаря і припрошувала. Так само Куценко прохав господині, які услугували при столі, щоб припрошували гостей не тільки словами, але й жартами та сміхом дбали про їхнє задоволення.
Поволі настрій підносився. Лиш один Іван Куценко був спершу неспокійний, опісля бентежився щораз — то більше. Розмова з священиком, учителем і другими людьми шкутильгала, не клеїлася. У міру того, як бенкет продовжувався, Іван Куценко сидів, як на грані. Лиш одна думка хвилювала раз у раз його свідомість:
«Прийде, чи ні?..»
Найближчі хвилини здавались йому такими довгими, немов ті каламутні струмочки, що сонливо течуть-сльозять у сіру вічність. Думав, що уже минуло десять хвилин. Глипнув крадькома на годинник: дві хвилинки.
Нараз почувся за хатами туркіт коліс, і зараз же на Куненкове подвір'я в'їхав фаетон. Ледве мавка висіла, фаетон миттю протуркотів назад до двора. На подвір'я вибіг Іван і попросив мавку між гості у садок. Всі гості позривалися з своїх місць і нерухомо вдивилися в мавку. Лиш один пастух Онітро не міг витримати й сіпнув сусіда за рукав:
— А що, Паньку, не вийшло на моє? Панна Матура приїхала.
Тут Панько, пірваний у вир нестримних почувань, не зважав, чи це лицює, чи ні та голосно закликав:
— Наша ясна панна граф'янка за те, що не гордує нами, бідними селянами, за те, що вона наш ангел-хоронитель, наша добродійка і спасителька — хай нам живе сто літ!
І зараз же затягнув високим голосом «Многая літа».
- Предыдущая
- 22/44
- Следующая
