Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич - Страница 9
- Предыдущая
- 9/33
- Следующая
«Славна Звірина Громадо! Ви чули, яких дикостей допускається людина навіть на трупах наших братів і сестер! А як далеко сягає руїнницький вплив на звірину душу навіть у позагробнім житті, це доказує нам дух нашої ближньої, блаженної пам’яті рабині, вибачте, свині, яка щойно щезла нам із перед очей. Вона сказала нам, що чоловік мав право її заколоти з тієї причини, що її годував. Ця нещасна істота, ця свиня, утратила в людському хліві всі останки звіриної самопошани та показала нам ось який недостойний, низький світогляд: людський раб за корито помий продасть і честь і життя! Це, бачите, вицвіт людської культури! Тепер згадаємо ще кількома словами так званий суспільний лад між людьми. Цей образ зволить нам намалювати наш вельми заслужений соціолог і бувший директор поліції Високошановний доктор Ведмеденко. Пане докторе, прошу ближче».
Що звірі думають про людський державний і суспільний лад?
Доктор Ведмеденко заняв своє місце й почав малювати ось яку картину:
«Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Я вже довго живу на світі, студіював на багатьох університетах, був також на службі в людини. Отже, значить, я мав нагоду пізнати суспільний лад людства з теоретичного і практичного боку. З тієї причини радію, що буду в силі послужити нашій загально звіриній справі своїми наскрізь предметовими увагами. Думаю, що найперше буде до речі сказати одне слово про основу суспільного ладу у звіриному царстві, щоб тим яскравіше впала в очі кожному глибочезна прірва межи звіриним і людським суспільним життям. Основним принципом звіриного державно-суспільного ладу є максима: жий коштом слабшого, але поводься з ним із почуттям чесності й лицарськості, значить, убий його так скоро, щоби слабший звір не тільки не мучився, але й навіть не помітив, коли перестав жити. З огляду на таку нашу звірину засаду, згідну з честю, з мораллю й естетикою, кожний звір навіть не знає, що це таке смерть, не думає про неї та не боїться її, бо може й мусить у противенстві до людини сказати собі ось яку глибоку звірино-життєву правду: «Я не маю найменшої причини боятися смерті. Чому? Ось чому: коли я є, нема смерті; прийде смерть, мене нема». Цієї шляхетної риси нашої звірячості ми, звірі, слава матері-природі, придержуємося з малими винятками всі.
Як же виглядає людський державно-суспільний лад? Коли наша звірина держава на те тільки існує, щоб зберігати святий закон природи, силою котрого дужчий звір мусить убивати слабшого з найменшим болем для останнього, то людська держава піднесла до свого найвищого закону оцей жахливо дикий принцип: не вбий, тільки вбивай! Убивай, сильна людино, слабшу людину тижнями, роками, десятками літ, убивай її протягом її всього життя! Не вбий, бо тоді держава тебе уб’є! Убивай, тоді будеш корисним чесним, ідеальним громадянином».
Доктор Ведмеденко кинув оком на зачудовані й дуже збентежені обличчя звірів і говорив:
«Мені здається, що не всі звірі гаразд мене зрозуміли. Справа ось яка: людська держава забезпечує життя тільки маленькій кількості людей, які є її знаряддям; щодо мільйонів других людей, то вона стосами цивільних і карних законів зв’язала їм руки, ноги й душу і зовсім їй байдуже, чи ті люди будуть мати чим жити, чи загинуть із голоду. Людська держава поділила людей на посідачів і на так званих голопупенків або пролетарів. Уявіть собі, панове, що у нас, наприклад, який-небудь мій земляк ведмідь у приступі якогось поганого настрою вбив би нараз двадцять овець. Що ви думаєте? Невже він після заспокоєння свого голоду не відступив би других п’ятнадцять овець своїм сусідам?..»
Доктор Ведмеденко обернувся до ведмедя Бурмила і з усміхом запитав його:
«Як міркуєте, вуйку Бурмиле? Так, чи ні?»
На знак згоди Бурмило хитнув головою й бурмотнув басовим голосом:
«Гм»
«Але людина»,— говорив доктор Ведмеденко,— «нагоропашить цілу гору скарбів, запхає ними горло, черево, кишені, пазухи, халяви, а коли голопупенки хочуть із тієї гори взяти дещо у свої власні кишені й черева, тоді людина кричить до них:
«Геть руки від цього, ви, обірванці, голодранці! Це не ваше, це моє!»
Для звіриних мізків, не притемнених людською культурою, просто незрозуміле те, що держава бере такого самолюбного глитая з його ненажерливим і вічно, як безодня відчиненим ротом, у свою оборону перед мільйонами тих голопупенків! Ми, звірі, не знаємо засади «це моє, це твоє». А люди на цій засаді збудували цілий свій державно-суспільний лад. Коли у нас який звір голодний, то наша держава каже йому:
«Наш край багатий і широкий: бери собі, що хочеш».
Коли ж у людській державі мільйони гинуть із нужди й голоду, то держава тільки про одне дбає, а саме, щоб ті мільйони голопупенків не забрали, борони Боже, дещо з багатства, що його накопичив один або кілька людських особняків... Людська держава воліє, щоб ті багатства на пні зогнили, тільки щоби зберігати як найбільші святощі чисто людське право найнижчого самолюбства. Отже, людська держава на те тільки існує, щоб найбільші самолюби мали змогу скупчувати безкарно цілі гори статків і достатків; далі на те, щоб мільйони голопупенків були позбавлені в розпучливій боротьбі за життя всяких засобів і всякої свободи руху, значить, аби могли з ласки держави поволі й серед найтяжчих болів конати.
Але час од часу вдається голопупенкам розторощити трони, порвати царські ризи та замінити корону, наприклад, у звичайний собі горщик. Це в людей зоветься «революція». Одначе що тоді діється? Нема нічого страшнішого від невільника, що дорветься до жолобу державно-суспільного ладу. Тоді з давніших мучеників стають кати, з апостолів — Юди, з ідеалістів — поганці, з братолюбних одиниць — низькі самолюби, з лагідних ягнят — криваві Нерони, з невластолюбних добряг — нечувано жорстокі деспоти! І коли давніше над мільйонами людей панував коронований цар, то тепер царює над ними некоронований хам! І тоді на білу хмару наступає чорна хмара. Горе було людям під білою хмарою царів, та ще більша руїна обхоплює землю під чорною хмарою некоронованих деспотів. Тоді відчиняються пекельні ворота й пекло переносить своє царство між людей. Кожна людина непевна тоді свого життя в найближчий хвилині. Люди забувають, хто вони. Мужчини стають живими знаряддями вбивства, жінки перекидаються в божевільні гетери, великі країни червоніють од крові. І не тисяча, не мільйон, не два, а десятки мільйонів людей у дослівному значенні гинуть із голоду! Та заки умруть, вони стають людоїдами. Мати пожирає своїх дітей, брат брата, сестра сестру, сусід сусіда, чоловік жінку, жінка чоловіка! Найвищий Трибунале! Звірина Громадо! Оце так звана людська культура!»
Доктор Ведмеденко мусив тут перервати свій виклад, бо багато звіриних жінок зомліло під враженням жахливих слів ученого. Навіть сама її Величність Пані Цариця дістала нагло заворот голови й сам цар Лев чувся спонуканий відвести свою дружину особисто в її пишну спальню, відкіля незадовго вернув сам і глибоко задуманий засів знов на своєму престолі. Коли дбайливими заходами звірів омлілі жінки й дівчата прийшли до себе, доктор Ведмеденко говорив:
«Людоїдство між людьми — це наслідок непоміркованості, глупоти й бездушності вчорашнього голопупенка. Замість задовільнитися розвалом дотеперішнього коронованого ладу та змагати поволі й обережно до здійснення рівності й свободи між людьми, перейняв неграмотний, недосвідний і голодний голопупенко ненажерливу душу від свого попередника деспота та перейшов його тисячу разів жорстокістю, лакімством і кровожадністю. Та на тім не кінець. І це найбільша іронія, про яку думаюча істота могла чути. Бо ото цей некоронований голопупенко-деспот уявив собі, що йому призначено долею силоміць накинути всьому світові новий лад його домашнього людоїдства. Цей революційний школяр, який не в силі розв’язати у своїй власній хаті проблеми абортів, хоче вирішити проблему перебудови всього світу, ба навіть цілого космічного простору!
Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! З картини, яку я змалював, виникає з логічною послідовністю ось який висновок:
- Предыдущая
- 9/33
- Следующая
