Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 93
- Предыдущая
- 93/102
- Следующая
Пiд ранок, слава Аллаху, я приморився, та й дiя зiлля почала слабшати. I я змiг хоч годину поспати. А цi з кiмнати просто виповзли, пiдтримуючи одна одну та хапаючись за стiни.
Наступної ночi з'явився катiб зi страшенно вимученим обличчям, В його поглядi я вловив острах i повагу.
– Мiй повелителю i спасителю! Менi треба з тобою поговорити вiч-на-вiч. Без очей чужих i зайвих вух…
Вiн кивнув головою, i ми пiднялися потаємними сходами на дах палацу.
Я запропонував йому за свободу весь запас африканського зiлля. Тiльки нехай вiн поклянеться на Коранi. Коли вiн виконав клятву за всiма правилами шарiату, я сказав йому, що зiллям позакладенi всi бамбуковi палицi в остовi моєї шкiряної скринi. Вiн знає, в кого скриня. Нехай принесуть скриню, а я на його очах вийму з трубок порошок.
Так i було зроблено.
Але щоб йому не сваритися з кадi та богословами, мене вiдправили назад до в'язницi.
Потiм зiбралися суддi на чолi з головним кадi Адена. Книгу спалили в мене на очах, а попiл примусили з'їсти.
Тростинами били майже до смертi i вiдпустили. Iти я не мiг. Доповзти до першої вбогої халупи менi допомогла одна з вуличних музик. Вона мене й доглянула, поки я видужав.
Потiм я потяг до Маската на благенькiй дерев'янцi без палуби. I та музика помандрувала зi мною. Знову я став старцем. 3 усiх моїх багатств у мене лишилася тiльки бамбукова «дудка» iз запасом стрiл-голок i отрутою.
Падуча Зоря Морiв i вулична дiвка!.. Ще до мого покарання їй наговорила всяких чудес про мене звiдниця, а звiдниця про мої «подвиги» довiдалася вiд наложниць катiба. От вона з чужих побрехеньок i мала мене за вершину мужських можливостей… Не знаю, чим би все скiнчилось… Певно, посварились би та розбiглись… Тiльки її вбили. Вже в Сiрафi мене хотiли сплячого захопити хашашiни, а вона мене стерегла. Вона одному виколола око, а другому проткнула груди. А їй встромили ножа в спину, просто в серце. Навiть не скрикнула i сконала.
А хашашiн, що без ока лишився, впустив свiй гiлянський нiж. Так я мав доказ, що вони знову натрапили на мiй слiд. Але тепер у мене є помiч… Та про друзiв нiчого тобi не розповiм, щоб у тих не було спокуси тебе мордувати i випитувати про моїх друзiв… А тепер, прошу тебе, щоб вони не могли тебе звинуватити у змовi зi мною, вiзьми, випий цього зiлля. У тебе за якийсь час почнеться лихоманка, схожа на болотну пропасницю. Нехай тобою опiкуються сусiди-купцi. Слуги їхнi всiм розпатякають, що ти важко хворiв, ледь не помер… Може, навiть хтось iз шакалiв навiдається, щоб перевiрити, чи справдi ти хворий… Мiй вчителю, мiй му'аллiме! Вибач менi, що я знов об'явився перед тобою i знов через мене навiдалися до тебе цi скаженi пси…
Алi схилив свою лискучу голову i цiлував руки старого звiздаря.
– Алi! – жахнувся старий.– Ти плачеш?!!
– О му'аллiме! Як же менi не плакати, коли вони стiльки рокiв не полишають мене в спокої? Як же менi не плакати, коли я не змiг перейняти твоєї науки?! Як менi не плакати, коли людям зовсiм не потрiбнi мої правдивi слова про заморськi дива?! Як же менi не плакати, коли своєю появою в мiстi я загрожую моєму му'аллiму, моєму взiрцевi?! Як менi не плакати, коли мене весь час дурять?! Моя музика розповiла, що коли я пояснював катiбовi свого книгу, два його сини за запиналом списували всi слова про шлях до Софали…– Алi заскреготiв зубами i впав крижем на плавучий острiв. Тiло його били корчi, i вiн рвав пальцями осоку, ламав очеретини.
Враз Алi пiдвiвся i омив лице.
– Мiй му'аллiме! Помолимося, щоб удача не полишала мене. Бо я почав стомлюватись. Будь моїм iмамом!
I старий предстояв на молитвi iмамом перед Алi.
Потiм Алi витяг трьох добрих сомiв на куканi й прив'язав їх до лоцманового човна. Старий випив зiлля i зразу ж полiз у човен.
– О шейх! Поспiшай, щоб тебе не почало лихоманити далеко вiд оселi…
Й Алi виштовхнув мандейцевого човна на чисте плесо протоки.
На пiвдорозi до купецької вiлли лоцмана почала тiпати лихоманка. I рибалки-сусiди, що теж поверталися з риболовлi, пригнали човна до купецької оселi з «хворим» лоцманом.
Ще до вечора на вiллу прибув Iбн Юсуф, страшенно постарiлий, розжирiлий. На його завжди червонi вiд вина та читання очi напливали сльози – чи то вiд безсилля допомогти своєму старому друговi-спiврозмовнику, чи то просто вiд слабостi, пияцтва та старостi.
Того ж вечора, коли замовкло квилiння муедзинiв, i вузька скибка мiсяця заколивалась у струменях припливної хвилi, до оселi мандейця швидко приплив човен, Один човняр-куфаджi, другий перс-моряк – у червоних шароварах, шкiрянiй куртцi з мiдними наклепками; повстяна шапка обгорнута тюрбаном, довгий вiльний кiнець тюрбана закривав бородате обличчя майже до очей.
Вiн розплатився з куфаджi срiбною пайсою 16 i легко видерся на хiдник. У лiвiй руцi тримав маленького єменського топiрця на предовгiм бамбуковiм держаку. Дивно тримав – кулак на рiвнi пiдборiддя, й пальцi затиснутi пiд самим топiрцем. Правиця вiльна, зiгнута трохи i пальцi ледь розчепiренi.
Озирнувся на всi боки, постояв, поки куфаджi вiдпливе, i в кiлька легких стрибкiв був бiля дверей лоцманового будинку. Легенько постукав дверним кiльцем у дошки, трохи вiдхиливши тюрбан вiд уст, прошепотiв:
– Му'аллiме! Вiдчини мандрiвниковi.
I зразу ж вiдступив на два кроки попiд стiною.
За дверима мовчали.
Тодi вiн кiнцем дивного предовгого топорища поторсав кiльце.
В будинку щось зашарудiло. Дверi тихо вiдчинились на ширину людського тiла. Але перс-моряк завмер пiд стiною i не заходив. Нарештi дверi тихо рипнули i розчинилися ширше. В отвiр визирнув бородатий чоловiк у бiлiм вбраннi, дуже схожий на мандейця.
Зразу ж почулося легке «хух!», нiби хто рiзко видихнув повiтря, округливши губи.
– О-оо-о-о! – тихо опадаючи, застогнав бородатий i став рачки на порозi. Вiн не рухався, стоячи колiньми в сiнях, а руками на вулицi.
Хтось пробував його затягти досередини, та бородатий щосили вчепився в порiг. Тодi якийсь чоловiк вискочив на вулицю i почав вiдривати руки бородатого вiд порога…
Знову почулось легке i водночас рiзке «хух!». Другий чоловiк рiзко випростався i схопився обома руками за шию.
– Що там? Чого вовтузишся? Тягни його сюди! – люто сичав хтось в глибинi сiней.
Перс-моряк швидко пiдступив до дверей i, приклавши до вуст кiнець бамбукового топорища, щосили дмухнув.
Рiзке «хух!» злилося iз стогоном i лайкою.
В той же час неподалiк за будинками, на розi каналу, спинився човен, i з нього вийшов стрункий молодик у чорнiм плащi. Плат добре закривав лице, тiльки очi були вiдкритi.
Вiн, як i перс-моряк, обдивився на всi боки. Потiм тихо свиснув, як нiчна птаха, i йому вiдповiв з-пiд паркану такий самий писк. Трохи згодом звiвся на ноги убогий дервiш-каландар.
Молодик i дервiш зблизилися, пошепотiли про щось, i далi молодик продовжив свiй шлях до лоцманового дому-вежi. Тiльки взявся за кiльце на дверях, як вони вiдчинились, i молодик переступив через порiг. У ту ж мить на нього накинули сiтку-вахаб i затопили кулаком в лице. Удар прийшовся по носi, i в тишi було чутно, як хруснула носова кiстка. Невiдомий захитався, застогнав i прихилився до стiни, намагаючись пiдняти поборканi сiткою руки. Чути було, не дивлячись на важке дихання кiлькох людей, як швидко крапле кров. Вiн вовтузився, намагаючись звiльнити руки, i щось белькотiв, захлинаючись власною кров'ю. Поки вiн не встиг вивiльнитись, моряк обкрутив його линвою по руках та ногах, затягнув на шиї зашморг i прохрипiв приглушеним голосом:
– Рипатимешся – сам себе вдавиш! А писнеш – я вдавлю. Покрути руками – чуєш, як затягує петля горлянку?!
У дверi умовно пошкрябалися, i моряк вiдчинив. Спочатку в дiм вступило двоє чоловiкiв, i один з них пiдняв над головою скляний корабельний лiхтар. Певно, до того тримав його пiд полою чорного широкого плаща.
Потiм з вулицi штовхнули в дiм каландаря-дервiша. За ним теж зайшли два чоловiки, як i першi, у чорних плащах бедуїнських…
- Предыдущая
- 93/102
- Следующая
