Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 87
- Предыдущая
- 87/102
- Следующая
Негр хотiв вiдвезти мандейця на блискучiм човнi, та лоцман сiв на демено свого човна i не повiльнiше за негра-велетня погнав до сусiдньої вiлли.
На островi купцiв десяткiв зо два поселян займалися пальмами та землею, а з чепурного лiтнього будинку вилiтали срiбнi передзвони аль-утових струн на схлипуючи удари бубона.
Тiльки-но лоцман переступив порiг великої вiтальнi, одразу в кутку, бiля святкової скатертини, побачив голомозого, хирявого, без жодної волосини на черепi й обличчi дервiша-каландаря. В гострих засмаглих рисах дервiша з недовiрою, з острахом, але змушений був признати невтомного мореплавця Алi.
Господар зробив значуще лице i зашепотiв на вухо лоцмановi, так що половина гостей усе чула:
– О шейх! Цього дервiша ми пiдiбрали в Маскатi. Дуже просився в Басру, каже, що бував навiть у полонi в латинян, у їхнiм морськiм мiстi Венецiї. Теж уся на каналах… А от Басри не бачив! Ну як було не взяти?..
Як завжди у багатих домах, весела вечiрка з солодкого прирощення поступово перейшла до галасливої веремiї з пишномовними здравицями, шаленою музикою, танцями, спiвами й надмiрним вживанням вина виноградного i пальмового.
Лоцман трохи таки перебрав, але з усiх сил стримувався, щоб не заговорити з Алi-каландарем. Так хотiлося почути його голос, бо дивився на дервiша i не йнялося вiри, що Алi може прибрати подiбну личину. Адже виходило, що вiн тепер сам став схожий на хашашiнiв у здатностi мiняти личину i з'являтись у несподiваних мiсцях.
Сам же фальшивий каландар мовчав.
Коли ж, нарештi, вечiрка перетворилась у вiдверту пиятику, а всi гостi поводили себе на краще, нiж моряки в християнськiм найдешевшiм лупанарiї, Алi-каландар опинився поруч мандейця i прошепотiв;
– О шейх! Чекатиму пiсля вранiшньої молитви у старому хашашiнському млинi. Знарядись туди нiби для риболовлi…
I мандеєць зразу пiшов до великої гостьової кiмнати для гостей та й завалився нiби спати. А господарям пояснивши свою втому похилим вiком та слабiстю вiд вистояного вина.
Пiсля вранiшньої молитви мандеєць не лишився трапезувати з господарями, а поплив до знайомих поселян позичити риболовнi снастi.
З часу першої подорожi Алi в цьому мiсцi Шатт-ель-Арабу багато хороших каналiв замулило, протоки позаростали очеретом-касабом, цiлi острови розмило водою. I прекраснi фiнiковi пальми або впали в каламутнi води або засохли вiд оголення коренiв.
Старий млин, потаємне пристанищем хашашiнiв, опинився на вiдмiлинi. Трударi з ближнiх поселень були люди набожнi i на чуже майно руки не пiдiймали. То млин сяк-так, а стояв i не розвалювався, хоча на ньому вже кiлька рокiв нiкого не бачили й не чули.
Протока бiля млина заросла густим та височенним очеретом.
Тiльки-но мандеєць закинув снасть у яму, де могли бути соми-кармути, стiна очерету розiйшлася, i на чисту воду вислизнув Алi-каландар в оплетенiм i вимащенiм у бiтум човнi.
Мовчки показав лiвицею старому, куди треба направляти човна.
I небавом вони опинились у затишку пiд товстенними стеблинами очерету на малесенькому плесi чистої води.
Вийшли з човнiв на хиткий зелений берег, обнялись i стояли мовчки кiлька хвилин. По щоках обох бувальцiв котилися ряснi сльози. Нарештi, схлипнувши, першим озвався мандеєць:
– Мiй друже! Попереджаю тебе i заклинаю iм'ям милостивого i милосердного – вони знову чатують на тебе!…
О мiй шейх! Я все знаю i пiдготувався цього разу до зустрiчi з ними. Та цидулка була вiд мене. Ти все добре зрозумiв i вдало сповiстив Абу Сабаха. Але не в тому справа, не для того прагнув я цiєї зустрiчi, щоб говорити про цих скажених псiв, мисливцiв за людськими черепами! Не хочу говорити про слуг смертi, хоч вони весь час чатують на мене! Часом здається менi, що вони ось-ось мене прихоплять…
I мандеєць подумки сказав собi таке: «Вони за ним полюють тому, що вiн знає, де знаходиться синiй дiамант. Та я не повинен i знаку йому дати, що знаю про це чи здогадуюсь. А особливо їм, бо цi рiзники ще схоплять мене, якщо вiн не вiдкриє таємницi схованки чи таємницi володаря цього дiаманта!»
Пiсля перших привiтань i пересторог Алi витяг зi свого просмоленого бiтумом човна скатертину, зав'язану важким пакунком. Розстелив на хиткому болотному березi, i очам лоцмана вiдкрилися рiзнi дорогi наїдки – халва, грудки шербету, сiрiйськi зимовi яблука, левантинськi гранати, сушенi смужки динi, їстiвна земля, iндiйськi сушенi фiги та iзюм з далекого Мерва.
– О шейх! Пригощайся! Цi пундики не милостиня, а заробiток. Тi вискочки, твої сусiди, мої боржники. Завдяки моїй порадi вони чистого прибутку загребли не менше десяти тисяч дирхемiв!.. Та ну їх!.. Випиймо з тобою, о му'аллiме, з цього глека найчистiшої води! Адже у Басрi чиста вода солодша за вино i бажанiша за любовне побачення!
I вони задовольнили спрагу i вгамували голод, а тодi Алi почав розмову:
– О мiй шейх, о мiй учителю! Сьогоднi в мене велике свято, за розкошами бiльше, нiж кiнець рамадану! Бо я можу насолоджуватися найпрекраснiшим, що є на цiм свiтi,– бесiдою з людиною яка розумiє тебе! О мiй му'аллiме, я часто згадував свого бiдного батька, але ще частiше згадував тебе! Яке це щастя – бачити й слухати людину, про яку думав роками! Але, мiй шейх, словами всього не перекажеш. А касиди7 я складати не вмiю. Спiваю тiльки морськi пiснi пiд барабан. Мiй лист, я знаю, ти одержав. Його писав один портовий катiб iз Канбали. 3 листа ти довiдався, як стара мулатка-бахранi подарувала менi свою єдину козу. Пiсля того вздовж рiки я дiстався до болотного краю. А там iшов вiд племенi до племенi вздовж узбережжя на пiвдень, поки зовсiм не оклигав.
На узбережжi я найнявся на сафiну з ловцями перлин. Сезон був щасливий. Ми втратили лише двох нурцiв вiд уколiв отруйних риб. Я теж пiрнав, i щастя повернулося до мене. В однiй скойцi знайшов не дуже велику перлину, але надзвичайної чистоти. Я пiшов на хитрiсть i приховав її. Завдяки цьому змiг заплатити нахудi, корабель якого йшов до Iндiї. На грошi за перлину змiг купити в Калiкутi рiзних товарiв, привезених з Адена – червоних коралiв, зливки мiдi, двi паки сап'яну, глеки з фарбою циноброю, а також сокотранське алое, та рiзного iндiйського зiлля. Знов пiднявся на корабель з командою хормузських персiв i поплив до Гуанджоу. Я добре запам'ятав слова тiєї падлюки в мечетi про бiднiсть i безрiднiсть. I я кинувся добувати засоби до iснування й примножувати їх.
У Китаї я пробув бiльше року. Надивився там усiляких дивин i багато чому навчився. Особливо поводженню з горючими засобами – селiтрою, нафтою та порохом… Усе в Китаї було б добре, бо люди там навдивовижу гречнi, працелюбнi й ощадливi. Але китайськi кадiби багаточисленнi i в'їдливi, мов кровососнi п'явки! Все вони роблять, щоб iноземець продав свої товари найдешевше. Та кадiби скрiзь однаковi. Одним дав хабаря грошима, iнших обдарував iндiйським зiллям, третiм пiднiс корали. За це менi дозволили винайняти джонку i плисти вгору по рiчцi та продавати свої товари… Жив я в Китаї дуже щасливо, тiльки багато гараздiв пiшло на хабарi й дарунки… 3 Китаю повернувся на кораблi суматранських мусульман. Завдяки їхнiй допомозi змiг вивезти аж чотири порохових ракети у бамбукових стовбурах! Якби ти знав, яких грошей менi коштували цi ракети!
На Малакку ми прибули зарання, i там я змiг пересiсти на арабський вiтрильник. Минулого сезону вони боялися ураганiв i чекали змiнного вiтру майже рiк.
У протоцi мiж Малаккою та Суматрою напали на корабель пiрати-баркi. Отут стали в пригодi мої знання, здобутi в Китаї.
Нас наздоганяли. Перший їхнiй корабель був уже на вiдстанi пострiлу з арбалета. Я швидко поставив жолоб iз тикових дощок на кораблi i по ньому запустив ракету. На жаль, вона навiть не долетiла до пiратiв… Вiдстань зменшувалась. Небавом їхнi стрiли почнуть знiмати наших людей! А я нiяк не мiг запустити другу ракету. I почав чингалом розколупувати хвiст ракети, бо думав, що вiд вологи порох у запалi затвердiв. Та вогонь якось збоку, повз запал проник усередину. Порох миттю рвонув i пiдкинув ракету вгору. А менi спалило тюрбан, волосся на черепi i всю бороду, обпекло плечi. Одяг мiй зайнявся, я катався по палубi й нiяк не мiг згасити вогонь!
- Предыдущая
- 87/102
- Следующая
